read-books.club » Публіцистика » Любомир Гузар. Хочу бути Людиною 📚 - Українською

Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

129
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною" автора Катерина Щоткіна. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 48
Перейти на сторінку:
нашої постмодерно-постімперської стагнації, напевно, було дуже важким. Гузар ніколи не приховував, що хотів би бачити серед українських політиків власних Аденауерів і Шуманів — осіб, що мають талант до державного управління і досить високий рівень чеснот. Він був розчарований тим, що не бачить таких людей на українському політичному Олімпі.

Це стало свіжою ноткою в українському багатоголоссі: критика влади з боку церковного лідера. Критика, пов’язана не з тим, що влада погано ведеться стосовно твоєї церк­ви, а з неналежним ставленням до громадян і цілої країни. Очільники різних церков час від часу вдавалися до критики влади, але ці кроки майже завжди спрямовувалися на захист інтересів власної інституції або навіть на здобуття певних преференцій. Серед решти в цьому контексті звучала нотка реваншу — церкви наголошували на тому, що постраждали від «безбожного режиму», тож вважали, що можуть вимагати до себе особливого ставлення з боку державної влади. Натомість критика влади з боку Гузара не трактувалася як спроба натиснути на уряд «на користь УГКЦ». Владика говорив із владою з позиції громадянина, що перебуває по «суспільний» бік владного бар’єру. У його словах і виступах не відчувалося жодного натяку на «можливість домовитися».

Це відбувалося у той період, коли ми тільки починали усвідомлювати та обговорювати наявність демаркаційної лінії — між громадянами та державною владою. У той час поняття «громадянське суспільство» видавалося штучним. Ми не уявляли собі, як саме громадяни відокремлені від держави і в який спосіб вони взаємодіють. Держава мислилася в нас не набором механізмів та інституцій, які забезпечують життєдіяльність суспільства — вона видавалась чимось мало не сакральним. Цю сакральність влада намагалася використовувати для свого зиску. Для «освячення», легітимізації такого розуміння поняття «держава» влада залучала духовенство.

Як глава однієї з найбільших українських церков Гузар вніс помітний дисонанс у встановлену в нашому переважно православному середовищі систему взаємодії між церквою та владою, яка зводиться до поняття «симфонії». «Симфонію» трактують напоказ широко — як співпрацю церкви та держави, але зазвичай вона зводиться до взаємної підтримки церковної та світської влади. У нашій традиції церковні владики та світські володарі були по один бік соціального бар’єру протягом віків. Таку традицію вважали чомусь у корені «православною», пов’язуючи її з візантизмом — і не без підстав. За кілька століть перебування України в Російській імперії й українського православ’я — у канонічному підпорядкуванні Московському патріархату багато рис «візантизму» московського зразка стали для нас звичними. Зокрема це стосується «симфонії» — моделі, яка фактично виявляється не стільки співпрацею, скільки «договорняком» між владою світською і духовною. Після розколу в православ’ї та повернення до легального поля греко-католицької та автокефальної церков з’явилася своє­рідна «конкуренція», яка створювала вибір та широкий простір для маневру і віруючих, і політиків. Результатом такої розмаїтості й конкуренції стало те, що владі й політичним силам доводилося вчитися домовлятися з церковними ієрархами різних ідеологічних напрямів і підпорядкувань.

Візантійська традиція використання церкви в політичних цілях нашому православ’ю не зовсім чужа. До того ж, українцям, попри певні традиції демократії та культурний плюралізм, довелося за останні століття засвоїти соціально-політичні правила життя в умовах авторитаризму. Ієрархічна вертикаль означає для нас більше, ніж та спільнота, на яку вона спирається. Відповідно церква, яка за природою є мережевою організацією, для нас виявляється найперше вертикаллю. І не тільки для нас, але й для самої себе. Першохристиянські ідеї рівності та соборності майже нівельовані в сучасній православній церкві. Проте питання «першості», ієрархічної підлеглості та кордонів територій, на які поширюється влада того чи іншого єпископа, набули великої ваги. Політичні та геополітичні моди протягом багатьох століть відбивалися на церкві, змінюючи її самосвідомість.

Церква в нашому масовому розумінні виявляється найперше не містичним Тілом Христовим, а групою владик, які «ухвалюють рішення» та «домовляються» — точно так, як це відбувається в політиці та державному управлінні. «Домовляючись», владики апелюють до своїх вірних приблизно так само, як до «думки виборців» політичні лідери. Отже, немає сенсу звинувачувати саме церковних лідерів у маніпулюванні — вони лише грають за правилами, встановленими в політичному просторі, де їм доводиться представляти інтереси своєї церкви. Натомість Любомир Гузар доволі швидко дав зрозуміти, що його ці «правила» і та політична реальність, яка за ними стоїть, не те щоби зовсім обходять — він готовий сприймати їх вибірково. Він не поєднувався з цією реальністю і не завжди розумів, що відбувається, про що говорять ці люди і що вони при тому мають на увазі. І це, як на мене, класичний випадок «захисту, що дає цнотливість»: не розуміючи всіх контекстів (чи радше підтекстів), Гузар підходив оцінював питання за гамбурзьким рахунком. Таким чином, у будь-якому контексті він лишався на власних позиціях. Лишався собою.

Любомир Гузар належав не лише до «народу в розсіянні», але й до «церкви у розсіянні», для якої громада грала основну роль, і, власне, була церквою. Саме ті «двоє чи троє, що зібралися в Його ім’я», а не зібрання митрополитів, були основою і сенсом церкви. Це стосувалося не лише УГКЦ, але й української ідеї, яка жила і відтворювалася в крихітних громадах — їхнім повсякденним зусиллям, ентузіазмом. Політичні партії тільки тоді були чогось варті, коли спиралися на ці громади, були з ними в живому спілкуванні, говорили від їхнього імені, а не лише користалися з них. Такий погляд на демократію може здаватися старомодним на тлі того вихолощення політичного процесу, який ми наразі спостерігаємо не лише в Україні, але й по всьому сучасному західному світу. Але для пострадянської України це був свіжий і чистий погляд. Цим Гузар дивував, часом шокував: він апелював не до того, «що маємо», а до того, як «має бути». Він був — і лишається — дбайливцем гамбурзького рахунку там, де решта спрямовані на ситуативні, моментальні рішення і зайняті переважно підрахунком бонусів і преференцій від угоди.

Гузар мислив стратегічно — чеснота, якої не було навіть у наймудріших українських політиків, зокрема, церковних. Вони вирішували проблеми «в міру того, як вони надходять». Оскільки проблем було багато, звичка підводити голову й роздивлятися, щоб побачити, що там попереду, потроху зникала. Та й звички особливої не було. Думати наперед, заглядати у майбутнє, розробляти великі плани — це могли дозволити собі люди, які вірили, що це майбутнє буде і що воно залежить від них. Ми на той час мали дуже мало віри у майбутнє. А віри в те, що воно від нас залежить, ніколи не було в людей, вихованих у радянській традиції. Натомість Любомир Гузар, пройшовши разом зі своєю церк­вою через вигнання, заборону, політичний тиск, бачивши, як танула надія на повернення й відродження, однаково підтримував віру в майбутнє й працював задля нього. І воно прийшло. Як бачимо, Гузар виявився тією людиною, яка постійно демонструвала оточенню, що «може бути інакше».


* * *

На той час, коли Гузар офіційно став у керма УГКЦ, держава ще намагалася тримати церкви «під контролем». Державний комітет у справах національностей і релігій провадив жорстку політику. Тиск із його боку відзначали різні церковні організації. Тогочасний голова Держкомрелігій Віктор Бондаренко уславився зокрема фразою про те, що попри будь-який опір церков владним ініціативам, «кулі все одно покотяться в лузу». Ця фраза доволі добре характеризує стиль роботи цього державного органу.

Попри бажання тримати руку на пульсі церковних подій, українська влада намагалася бути хоч на вигляд демократичною. Задля цього при Держкомрелігій створили Всеукраїнську раду церков та релігійних організацій: тут очільники більшості українських релігійних груп збиралися для обговорення спільних проблем, що виникають у стосунках з державою та суспільством. Певний час, як тепер зазначають учасники тих подій, це були доволі формальні збори, через які влада руками Держкомрелігій «протягувала» все, що вважала

1 ... 26 27 28 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любомир Гузар. Хочу бути Людиною», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"