Читати книгу - "Ангел пригляду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чай чи каву? — раптово запитала вона не обертаючись, і Субота здригнувся з несподіванки.
Справді, чай чи каву? Йому було все одно, і він викрутився за звичаєм усіх чоловіків.
— Те саме, що й ви.
— Я — каву, — вона нарешті обернулася. На столі вже стояв, немов маленька фортеця, акуратно нарізаний шоколадний торт — чорно-коричневий, маслянистий, апетитний.
— Тоді я так само кави.
Він дивився на неї, а вона на нього: який він сонний і скуйовджений, — і серце її млосно стискалося.
Субота всівся за стіл. Вона виклала на тарілку яєчню, поряд — кусень хліба, виделку і ніж… Ну, без ножа він би цілком обійшовся. Повагавшись трохи — ніби нашвидкуруч підрахувавши калорії — вона поклала яєчню й собі, потім сіла навпроти. Усе було так буденно і просто, ніби вони разом тисячу років.
Він скуштував яєчню. Смачно. Дуже смачно, надзвичайно смачно — такої яєчні він у житті не куштував. І ніколи не їв нічого схожого. Він хотів сказати про це, але вона подивилася на нього з несподіваним сумом, і слова тут же застрягли у нього в горлі. А наступної миті остаточно провалилися в шлунок разом із шинкою.
Деякий час їли мовчки, і він намагався не дивитися на неї, щоб якось випадково не виказати себе. Потім вона налила кави, поставила перед ним шматок торта. Він скуштував — і торт був чудовий. А, може, річ зовсім не в торті, а в тому, що вона сиділа навпроти? Він пошукав у собі ті відчуття, які завжди супроводжували ранки: головний біль, прикрість, розчарування. Нічого цього не було. Тільки ясний, ледь відчутний смуток, та й не смуток, мабуть, — сумна радість…
— Хто такий Дій? — раптом запитав Субота.
Вона завмерла. Потім відклала ложечку, підвела очі, глянула допитливо, уважно. Затремтіли довгі вії, під ними жила болісна таємниця.
— Звідки ти знаєш про Дія?
— Випадково почув. Князь і цей… Леонард між собою говорили.
— І що ж вони говорили?
— Князь сказав, що Дій не дозволить…
Вона кивнула. З хвилину, мабуть, мовчала, опустивши очі.
— Дій — це закон, — сказала вона нарешті так, ніби й сама не була цілком певна. — Це шлях, це світло і темрява, життя і смерть.
— Ви що — йому поклоняєтеся?
Вона спохмурніла.
— Ми виконуємо закон…
Ще трохи помовчали, Субота збирався з думками.
— А він… схожий на людину, цей ваш Дій? Його можна бачити, говорити з ним?
— Тобі цього знати не треба. І так забагато було сказано…
Діана знову взялася за торт. Не дивлячись на нього, спитала байдуже, ніби несамохіть:
— Що снилося?
Субота знав цей тон. Дівчата завжди так кажуть про найважливіше. Але Субота вирішив не виводити її на чисту воду і чесно розповів про Рубінштейна. Діана завмерла, не донісши ложку, спохмурніла, стулила губи. В очах її, щойно м’яких і сумних, промайнула важка лють.
— Отже, кулею в голову? — процідила вона, граючи загостреними вилицями.
— Просто в лоба.
Діана відклала ложку, підвелася. На її щоках поволі розквітав отруйний рум’янець.
— Їдьмо до Лоцмана!
— А торт? — збентежено запитав він.
Йому насправді хотілося торта і чаю. Шматок льоду, який дзеленчав, холодячи груди, вже багато днів поспіль, здавалося, починає відтавати — і все це завдяки її очам, цьому чаю, торту…
Діана мовчки взяла і жбурнула торт у відро для сміття. Прицільність не мала значення: торт ляпнувся об стіну і з ганебними кривляннями поповз униз по кахлях.
— Збирайся! — повторила вона…
За півгодини вони вже стояли перед знайомими дверима з повішеним Малевичем. Негри в печері на дверях навпроти притихли, не подавали ознак життя. Видно, справи коїлись дійсно нечувані.
У кабінет увійшли без стуку — спочатку Діана, потім Субота. Князь, схоже, чекав гостей: сидів у своєму кріслі чорний, багряні очі дивилися просто в нутро, в серце, як місяць темної ночі дивиться в колодязь, розмірковуючи: впасти чи не впасти?
— Кажи! — звеліла Діана Суботі.
— Уже на «ти», — хіліарх похмуро всміхнувся. — Без брудершафту, гадаю, не обійшлося?
— Кажи, це важливо, — повторила Діана, проігнорувавши кпини.
Юрій Олексійович, злегка плутаючись, оскільки слів виявилося більше, ніж треба, переказав свій сон також князеві.
— Отже, просто в голову? — так само, як Діана, запитав той.
Субота кивнув, почуваючись дедалі більш незатишно. Щось насувалося — погане, страшне. «Догрався, — ущипливо зауважив внутрішній голос, — продав душу великому бізнесу. Тепер не нарікай, мусиш розплачуватися…»
Князь перевів погляд на Діану.
— І що ти про це думаєш? — запитав він.
— Я думаю, що це ти, — відповідала вона, не відводячи погляду.
Обличчям князя, як змія, ковзнула звивиста посмішка.
— Я… — повторив він з гіркотою. — Хоч би що сталося, завжди винен я.
— Слухай, Геніусе, заспокойся, — квапливо мовила Діана. — Так не можна, ти робиш помилку за помилкою… Рубінштейн — це вже занадто. Дій тебе не похвалить.
Хіліарх раптом грюкнув кулаком об стіл, підскочивши мало не до стелі.
— Дій! — закричав він. — Знову Дій, усюди Дій! Дій не дозволить, Дій не похвалить! Я був тут задовго до нього… Це моя єпархія! І жили ми зовсім непогано. З якого дива він диктує тут свої закони? Усі ці угоди, манускрипти, усі ці незліченні рубінштейни — ми цього не хотіли, ми нікого не кликали, жили своїм розумом. І раптом він падає на нас із небес…
— Князю! — урвала Діана, очима вказавши на Суботу, але той тільки відмахнувся.
— Та чорт із ним… Дій звалюється на нас і починає порядкувати тут. А я маю кланятись, усміхатись і коритися його наказам? Не буде цього! Досить із мене, я ситий!
— Не святотатствуй… — тихо, але твердо сказала Діана. — Ти знаєш своє місце.
— Моє місце тут! — крикнув хіліарх так, що на столі злякано дзеленькнула ложкою порожня склянка. — Я тут був і буду до кінця віків. Я — Геніус-Лоцман, я князь! А Дій… Дій нехай іде туди, звідки з’явився! Це моє останнє слово!
Грюкнувши дверима, князь вийшов з кабінету. Діана глянула на Суботу.
— Не слухай його, — сказала вона. — Він дурниці верзе, з ним таке буває. Раніше князь був тут головним, а тепер ні. Він це зі зла, розумієш?
Субота похмуро кивнув.
— Дуже добре розумію…
Діана стояла сумна, опустивши очі долу. Минула хвилина, друга, і вона немовби зовсім забула про Суботу. Аж ось зітхнула легенько, потягла його за рукав… Через мить вони якось мимоволі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангел пригляду», після закриття браузера.