Читати книгу - "Ангел пригляду"

— Придушити заразу! — гаркнув Голощок.

Прапор Борович перебіг до артилеристів, став щось азартно пояснювати. Через півхвилини гармата смикнулася. Довго, з шумом полетіло в поле, гримнуло — кулемет замовк. Кураєв ожив, побіг — усе ближче й ближче…

— Давай, рідний, давай! — шепотів капітан, не відводячи очей від маленької рухливої фігурки. — Не підведи!

— Чи встигне? — раптом запитали над вухом.

Голощок глипнув убік — поруч лежав панотець Михайло, який казна-звідки взявся, задирав бороду вгору, вдивлявся в поле. Мало не матюкнувся капітан: тільки цивільних йому тут не вистачало, але в останню мить стримався, прикусив язика: поруч із панотцем лежала, спираючись на лікті, Катя сіроока.

— Ви що? — зашипів капітан. — 3 глузду з’їхали чи що? Марш звідси, негайно!

— Я допоможу, — сказав панотець Михайло.

— Допоможу?! Щоб за мить духу вашого…

Підвівся капітан, готовий ділом підкріпити слово. Але тут прилетів снаряд, ліг зовсім близько, рвонув, змусив ткнутися носом у землю, оглухнути на мить. Коли Голощок підвів брудну фізіономію, Кураєва в полі вже не було. Кинувся капітан до бінокля, оглянув поле з кінця в кінець — і нарешті побачив камуфляжну фігурку.

Вона лежала нерухомо, перемащена чорним — чи то кров, а чи багно. Мало не скрикнув з досади Голощок.

Аж тут Кураєв поворухнувся — живий, слава Богу.

— Ну давай, давай, повзи… — зашепотів капітан. — Повзи, сержанте…

Не витримав, уголос закричав:

— Повзи, братан!!

Але Кураєв — ні туди ні сюди, навіть перестав ворушитися. Зачепило, значить, зрозумів капітан, не може рухатися. Ну що ти скажеш!

Матюкаючись, схопився Голощок, поповз туди, де ще кілька секунд тому, пригинаючись, біг сержант Василь Кураєв і звідки зараз мертво зирила порожнеча. Прикриваючи командира, безладно поливала ворога вогнем розвідрота, пукали підствольники, загупали гаубиці, міномети вдарили. Небо оніміло, висіло мертве, зяяло сірим рваним черевом, загрожувало впасти, придушити…

Але Голощок уже повз назад, тягнучи на собі закривавленого Кураєва. Звалився в канаву, перевернув горілиць. Сержант був увесь чорний від крові.

— Пробачте, — ворухнув блідими губами. — Пробачте мені…

Катерина підповзла, узяла його голову в долоні, заплакала. За кожну з цих сльозинок капітан життя б віддав, а вони падали, гарячі, на остигаюче обличчя Кураєва, скочувалися, замерзали. Затихли розвідники, лише Голощок усе ще трусив за плечі сержанта: тримайся, не помирай, уже повз із рятівним адреналіном санінструктор — але було пізно, пізно.

Не чув нічого російський солдат Василь Кураєв, не чув і не відчував. Заплющивши очі, лежав закривавлений і холонув на чужій землі, на яку з’явився невідомо навіщо, вбитий своїми ж.

І творив над ним беззвучну молитву панотець Михайло, розгорнувши під сірими небесами нікому не видимі, гіркі й не потрібні тепер крила…

Глава 8

Діана

Субота спав у своїй кімнаті мертвим сном, не бачачи й не чуючи анічогісінько. Якби він міг відкрити зараз обважнілі, мало не кам’яні повіки, то побачив би видовище надзвичайно дивне: над ним, біліючи в місячному сяйві, сиділа Діана. Обличчя в неї було тривожне, вигляд звичайний жіночий, зачіска втратила форму, волосся впало хвилею і було зараз не чорне і не біле, а просте — русяве. Спрагло, з сумом вдивлялася вона в Суботу, дивилася на бліде змучене обличчя, гірку бганку губ, шепотіла, ворожила. Слова були дивні, незнайомі, але за самим плином мови, яка то текла долу, то підносилася в небеса, за жаром, яким палало кожне слово, будь-яка жінка зрозуміла б, що вона читає приворотне замовляння.

Вітер бився у вікна, підвивав пораненим вовком, чорні зірки дивилися з пораненого неба, мерзла шкіра, вкривалися бісером поту щоки й губи, і лунали вічні, як саме кохання, слова.

— Суджений, ряджений, прийди до мене вечеряти…

Субота заскреготів зубами, застогнав уві сні. Привидівся йому кошмар, наліг на груди, став душити. Спочатку лапи сну були м’якими, котячими, потім з’явились на них кігті, вп’ялися в серце. Лапи росли, тяглися, важчали, тиснули на горло, повітря не вистачало, не було навіть сил, щоб прогнати мару…

А привиділося Суботі, що якийсь олігофрен у камуфляжі з автоматом напереваги вивів у біле засніжене поле його доброго знайомого пенсіонера Івана Івановича Рубінштейна, який мешкав за сусідніми дверима, і розстріляв на краю якоїсь лощини.

Уві сні він виразно бачив, як куля ввійшла в лоб Рубінштейна, пробила в ньому дірку і вийшла ззаду. Рубінштейн мовчки впав навзнак і покотився в яр. Не в силі опиратися хворобливій цікавості, Субота зробив кілька кроків і зазирнув услід убитому.

Той покірно лежав на дні, горілиць. Зламані старі окуляри злетіли з носа і зарилися в сніг, несподівано глибокий у лощині. Обличчя Рубінштейна було біле, на диво спокійне, очі заплющені, і весь він був зовсім мертвий, навіть закрижанілий. Порожнє тіло, покинуте душею.

Ще Субота бачив, як олігофрен упустив автомат на сніг, опустився навколішки і заплакав, розмазуючи по обличчю сльози навпіл з багном. Суботі стало страшно, і він теж став навколішки, з жахом дивлячись на розстріляного.

Але цей жах тривав недовго. Щойно Субота усвідомив, що Івана Івановича вбито і він більше ніколи його не побачить, жах кудись подівся, а натомість невимовна туга вступила в його серце і розляглася там, як удома, — надовго, може, й назавжди. Він відчув, як очі наливаються сльозами, а нижня щелепа, тремтячи, сама собою випинається для ридань. Він знав, що зараз заплаче і на мить йому стане легше, але потім усе знову повернеться, і він буде мучитися цією тугою і болем до кінця віків.

Однак у ту мить, коли сльози вже спотворили світ навколо, Субота побачив, як мертвий Рубінштейн розплющив очі, повні білого сяйва, подивився на нього і приклав палець до мерзлих губ. Немов хотів попередити про щось або, навпаки, щось заборонити. При цьому Рубінштейн, як і раніше, був мертвий, Суботу не бачив і дивився кудись убік.

Тут нарешті Субота здригнувся з жаху і прокинувся.

За вікном був ранок. У кімнаті відчувався теплий запах яєчні з шинкою. Йшов він із кухні, де, судячи зі слабких звуків, ця сама яєчня саме зараз шкварчала, розлігшись на сковороді. Дивуючись, Субота натягнув штани, футболку, засунув ноги в капці і рушив на кухню — з’ясовувати.

Тут багато хто скаже, звичайно, що це була дурість несусвітня: а раптом у кухні зачаївся грабіжник? Але якщо грабіжник починає свій день з того, що смажить яєчню, тим паче з шинкою, то його, мабуть, не варто боятися.

Тому Субота зайшов на кухню абсолютно спокійно. І перше, що він побачив там, була не яєчня. Першою явилася йому Діана. Небесного кольору брючний