Читати книгу - "Кім"

— Ніколи не говори з білим, поки він не наїсться, — сказав Кім, цитуючи відоме прислів’я. — Вони будуть їсти, і… я не думаю, що у них добре щось просити. Давай повернемося до нашого місця спочинку. Поїмо, а потім знову прийдемо. Це, звичайно, був Червоний Бик — мій Червоний Бик.

Вони обидва були помітно неуважними, коли почет старої ставив перед ними їжу, тож ніхто не їх не тривожив, бо дратувати гостей — до добра не приводить.

— Тепер, — сказав Кім, длубаючи в зубах, — ми повернемося на те місце. Але ти, святий чоловіче, маєш іти позаду, бо я легконогіший за тебе та хочу більше надивитися на того Червоного Бика.

— Але як ти можеш зрозуміти розмову? Іди повільно. Дорога темна, — занепокоєно відповів Лама.

Кім залишив питання без відповіді.

— Я там примітив місце біля дерев, — сказав він, — то ти там можеш сидіти, доки я погукаю. Ні, — урвав він Ламу, коли той зробив якийсь знак протесту, — пам’ятай, що це мій пошук, пошук Червоного Бика. Знамення від Зірок було не для тебе. Я трохи знаю звичаї білих солдатів і я завжди хочу знати нові речі.

— Чого ти тільки не знаєш про цей світ! — Лама слухняно присів у маленькій виямці в землі ярдів за сто від мангового гаю, що вирізнявся темною купкою на тлі яскравого зоряного неба.

— Будь тут, доки я не покличу, — Кім майнув у сутінки. Він знав, що, цілком імовірно, довкола табору виставили сторожу, й усміхнувся, почувши важку ходу одного з них. Хлопчик, який умів ховатися на дахах Лагора в місячну ніч, використовуючи кожен клаптик і закуточок темряви, щоб обхитрити свого переслідувача, навряд чи дався б на очі чоті добре навчених солдатів. Він премило прослизнув між двома вартовими і то перебігаючи, то зупиняючись, то пригинаючись, то плазуючи, подолав шлях до освітленого штабного намету, де тісно притулившись до мангового дерева, чекав, поки якесь принагідне слово дасть йому багатозначну вказівку.

Тепер йому в голові було одне — дізнатися якомога більше про Червоного Бика. Наскільки він мав гадку, а обмеженість знань Кіма була такою ж чудернацькою і несподіваною, як і широта його життєвого досвіду, люди, ті дев’ятсот справдешніх дияволів із батькового пророцтва, мали б по настанню темряви молитися Звірові так само, як індуси моляться священній корові. Принаймні, так було б абсолютно правильно і логічно, а падре із золотим хрестом якраз міг би проконсультувати з цього питання. З іншого боку, згадуючи піснолицих падре, яких він уникав у Лагорі, Кім побоювався, чи не виявиться священик доскіпливим занудою, який велітиме йому вчитися. Але ж хіба не було доведено в Амбалі, що його знак із високих небес віщує війну й озброєних людей? Хіба ж він не Друг Зірки, так само, як і Усього Світу, напханий під саму зав’язку страшними таємницями? Нарешті — і насамперед, те, до чого несла його підводна течія швидких думок, — ця пригода, хоча він не знав англійського слова, була колосальною забавкою, чудовим продовженням його старих перельотів по всіх покрівлях, і ще й виконанням величного пророцтва. Він пластував, звиваючись, до дверей штабного намету, поклавши руку на амулет на шиї.

Усе було, як він і підозрював. Сагиби[79] молилися своєму богові. У центрі штабного столу стояв золотий бик, частина давньої здобичі з Літнього палацу в Пекіні, — єдина оздоба, яку ставили на той стіл під час походу, — бик із червоного золота, з опущеною головою, що басував копитами над полем ірландської зелені. Сагиби безладно підносили в його бік склянки та галасували.

Преподобний Артур Бенет завжди залишав застільний гармидер після цього тосту, а що нині він і доволі-таки втомився від переходу, то його рухи були більш різкими, ніж зазвичай. Кім, злегка піднявши голову, все ще видивлявся свій тотем на столі, коли капелан наступив йому на праву лопатку. Кім вислизнув з-під шкіряного чобота та перекотився вбік, підбивши тим самим капелана, який, будучи людиною дії, схопив хлопця за горло і ледь не задушив. Кім стусонув його під дих. Пан Бенет хекнув і зігнувся навпіл, але хватку не послабив і мовчки потягнув Кіма до свого намету. Маверікці були невиліковними жартівниками; тож англієць вирішив краще помовчати, поки не з’ясує, що до чого.

— Овва, так це хлопчик! — вигукнув він, повернувши свій трофей до світла ліхтаря, що висів на опорному стовпі намету, і струсонувши хлопця, суворо крикнув: — Що ти робиш? Ти злодій. Чоор [злодій]? Маллум [ясно, зрозуміло]? Він кепсько говорив на гінді, а скуйовджений і розбурханий Кім не мав наміру спростовувати заявлене обвинувачення. Віддихавшись, він заходився розповідати красиву і правдоподібну історію про свої родинні стосунки з якимось таборовим кухарчуком, водночас пильно приглядаючись до лівого боку капелана. З’явився шанс — і він пірнув до дверей, але довга рука майнула та вчепилася йому в шию, загрібши шворку й сам амулет.

— Дай мені його. О, дай мені його. Не загубився? Дай мені папір!

Слова пролунали англійською — із такою металевою, різкою вимовою, притаманною місцевим мешканцям, що капелан аж підскочив.

— Ладанка, — сказав він, відкриваючи долоню. — Ні, якийсь язичницький талісман. Але чому… чому ти говориш по-англійськи? Маленьких хлопчиків, які крадуть, карають. Ти це знаєш?

— Я не… я не крав, — Кім із відчаю пританцьовував, як тер’єр за піднятою палицею. — О, віддай мені його. Це мій талісман. Не кради його у мене.

Капелан не послухався, а, підійшовши до дверей намету, погукав уголос. З’явився товстуватий, гарно виголений чоловік.

— Я хочу вашої поради, отче Вікторе, — сказав Бенет. — Я знайшов цього хлопчика в темряві біля штабного намету. За звичайних умов я б його покарав і відпустив, бо вважаю, що він злодюжка. Але, схоже, він говорить англійською, а ще він дуже дорожить амулетом на шворці. Я подумав, може, ви могли б мені допомогти.

Між ним і римо-католицьким капеланом ірландського полку лежала, як вважав Бенет, нездоланна прірва, та варто зауважити, що кожного разу, коли Протестантська церква мала справу з людською проблемою, вона, швидше за все, закликала на поміч Римо-Католицьку. До офіційної огиди отця Бенета до «великої блудниці»[80] і всіх її справ могла дорівнятися хіба що його особиста повага до отця Віктора.

— Злодій, який говорить англійською, еге ж? Давайте подивимося на його амулет. Ні, це не ладанка, Бенете. — Він простягнув руку.

— Але чи маємо ми право відкрити її? Доброго хльосту…

— Я не злодій, — протестував Кім. — Ви мені вже й так надавали