Читати книгу - "Нація"

Виснажлива ніч скоро добіжить свого кінця, настане день — свята неділя — й за ними закриється лаз криївки. І знову густий і затхлий морок закритого простору ляже на плечі важкою брилою.

За планом Корнелії в криївці треба буде сидіти добу, а потім — давати ногам поля.

Та поки що троє молодих і здорових людей вдихають гострі, смачні запахи передосіннього лісу, дивлячись на пінисті води невтомного водоспаду, — й кожен думає своє.

Вони перепочивали перед тим, як сховатися в бункері. Не змовляючись, відтягували той момент, коли треба закрити за собою лаз на волю.

Хоча… хтозна, де для них тепер воля — в криївці чи тут, під ногами?

— Кажи вже, що надумала, — перервав мовчання Юрко Гриб.

— Корову продавати не будемо, — почала Корнелія.

— Будемо продавати бичка, — докінчив Коляй.

— Ні, придуритися ґешефтарями тепер не вдасться. Цей спосіб давно відомий і їм, і нам. Таку брехню з продажем чи купівлею легко розколоти. Залишається хитріше: будемо кликати на весілля.

— Куди-куди?! — Юрко мало не вдавився ожинами, що навпомацки обривав круг себе.

— На весілля, — повторила.

Коляй засміявся так голосно, що луна подалася в скалу й вернулася назад.

— А ти будеш молодою? — чи то запитав, чи то ствердив Юрко.

— А чого ви смієтеся? — образилася Корнелія. — Я придумала добре. В таке може повірити навіть найзаклятіший емґебіст.

— Го-го! — присвиснув Юрко. — Ніби ти знаєш, у що він може повірити…

— Вони нам наступають на п'яти, а їй у голові весілля… — говорив Коляй, розшнуровуючи черевики. — Але жарти жартами, а хвіст — набік. Розказуй.

— Ви ще не чули, а вже гудите, — в голосі Корнелії дзвеніла образа. Та по хвильці мовчання вона озвалася знову. — Сьогоднішню неділю й ніч пересидимо тут. Трохи наберемося сил, а в понеділок підемо від села до села — нібито просити на весілля в Старі Кути до Василинки Федунякової. Я знаю, що в неї в цей четвер весілля. Юрко буде молодим, я — за дружку, Коляй за дружбу. Весільне вбрання я взяла в Калини. Так що все майже правдиво. Нам би дійти до Кутів, а там ноги поле самі знайдуть.

— А чого я молодим маю бути? — нерозуміюче питає Юрко. — Я вашого галицького звичаю не знаю, людей не знаю, ще по-румунськи буду просити. Ти що, не чуєш моєї говірки? Ні, ти придумала навіть дурніше, ніж ми з тою коровою. — Гриб чомусь сердився. — Та й хто по понеділках на весілля кличе? У мене нерви й так, як дріт натягнутий, а ти жартуєш із нами, чи справді віриш у таку дурницю.

— Ти дослухай до кінця, а потому будеш кипіти! — обірвала його Корнелія. — Нам треба лишитися живими й виконати наказ проводу — чи змагатися, хто з нас дотепніший?

У мене також нерви не на місці. Я за три доби невідомості три життя пережила, але що з того, що зараз я буду кипіти чи гудити ваш план з кутською ворожкою?

Кого ми тепер повинні звинувачувати, що не забезпечив нам надійного плану легалізації? Кого? Провід?! Та ми самі провід, коли нам довіряють самостійно придумати вихід. Проводові самому аби протриматися. А ми тут сваримося через те, що змучені й нервові, а не через щось інше.

Не сваритися нам, братчики, треба. Треба з розумом радитися, а не приймати рішення галай-палай. А нерви й злість не дають голові ясності. Так що не сварімося, а думаймо.

Вони також не пальцем роблені. Знають, що ми вдаємося до всяких хитрощів, як вдаються до хитрощів і вони. Тут уже пішла коса на камінь: вони знають, що нас ще трохи є і що ми хочемо лишитися живими, значить, будемо пробиратися туди, де зможемо бути убезпечені.

А ми знаємо, що вони на нас полюють зі страшною силою, й також хочемо обійти їх десятою дорогою. Тут хто кого перехитрить — а більше шансу немає.

— Слухай, ніколи не думав, що ти могла би бути адвокатом, — сказав дещо примирливим тоном Юрко.

— О, ти її ще не знаєш! — підтримав Коляй. — Адвокат Гершко з Косова піде на пенсію, коли наша Корнелія… — не закінчив думки.

— Гай, буде вам знущатися, — Корнелія явно не сподівалася на таку похвалу, через що загнулася. — А те, що ти, Юрку, говір не наш маєш, — навіть ліпше, на це і є мій розрахунок.

Сам дивися: Василинку Федунякову бере якийсь бессарабіянин із буковинського боку. Ну, вважай, твій родич. У сорок сьомому році, коли в Бессарабії був голод, Федунякові сусіди врятували його родину. То цієї зими ті люди з долу дісталися Старих Кутів, із віддякою прийшли, що не вмерли тоді голодною смертю. А хлопцеве око зачепилося за Василинку. Та й женяться вони в цей четвер.

У нас, Юрку, тут, на галицькому боці, весілля роблять посеред тижня, щоби в Божу неділю не грішити: ножем не рубати, не різати. А що людей тутешніх не знаєш, добре: й люди по селах тебе не знають, так, як і правдивого Василинчиного молодого не знають. Досить того, що ти також із Бессарабії. І це — повна правда.

Ми за тебе будемо говорити. Тобі лише доведеться казати: «Просили тато-мама, і я вас прошу…» Це тут звичай такий: молоді з дружками за кілька днів до весілля самі ходять кликати гостів.

— То кого ти будеш просити по селах? — питав Коляй, ламаючи папороть і підстеляючи її під ноги Корнелії. — А як вони й справді поприходять на весілля?

— Хто тобі сказав, що ми когось маємо просити?! Нам що треба? Дійти, не боячись, що за нами женуться. Вони, хоч і пси, але не такі вже нелюди, щоб хапати весільних дружбів посеред білої днини. Так? Це вже не сорок шостий. Нас тут лишилося мало. Вони це також знають, а тому тепер більш безпечні. Так? Так.

Вночі йти не будемо. Заночуємо в когось більш-менш надійного — та й по всьому. Спокійно йдемо собі селами, заходимо в дві-три хати, п'ємо води, говоримо з господарями. Й ідемо далі.

Зрештою, навіть коли б щось трапилося, легко перевірити, що в четвер у Старих Кутах у Федуняка весілля. Розумієш,