Читати книгу - "Нація"

довго. Туга людину старить. Та й від людей нефайно. Згадати — згадуйте. Службу за упокій душі наймайте. Але не ридайте так, якби учора мене поховали. То є недобре. А як ідете межи люди — не наводіть тугу на людей. У них своєї туги стає. А я уже не така молодюська, щоби за мене тугу на цілий світ наводити.

І скажу тобі, дочко, напослідок таке. На весіллях до року не співайте й не гуляйте, бо то не годиться, та й від людей встид буде. Мені там уже однаково буде, чи ви веселитеся, чи ні, але то є такий закон людський і не треба його переступати. Видиш, що робиться, як такі, мирські закони переступаються.

То вже якось побережіться. Але, як мус буде до когось іти на весілля, — то йдіть. Сидіть собі та й думайте, як би тішилася наша мамка, що ми годні й маємо з чим іти межи люди. Співати не співайте, але думати — думайте.

А решта — самі знаєте. Як зробите — так буде.

Ба-а-ац… Я звідти не вернуся й перепитися з вами не буду. Мертві сорому не мають. А тепер якось так є, що людину доводять до того, щоби й живі вже не мали сорому.

Але що вас учити. Однаково зробите по-своєму. Я видіти не буду. Видіти буде ваша, дочко, совість. Хоч ти мені й не дочка… Але ми всі тут рідня…

3

Вересневе сонечко лагідно розливається по подвір'ю й довколишніх горах.

У такт легкому вітерцеві за парканом погойдуються мальви й флокси.

Рій ос гуде над медовими грушками-падалицями.

Блаженна Маріка вдруге намотує попри нас свою неблизьку дорогу.

Юстинина невістка крутить криничну корбу, а потім хлюпає водою якось так смачно й голосно, що хочеться сміятися.

Ми ще трохи сидимо з Юстиною мовчки під стіною, ловлячи нескупе ранкове тепло. А далі мовчки разом підводимося.

Удвох накриваємо домовину з речами потеплілою від сонця кришкою й заносимо у веранду. Двоє веселих Юстининих правнуків — Юрчик і Михайлик — легко здіймають труну на плечі й несуть на горище.

Крізь скло веранди я дивлюся то на вулицю, то на Юстину, що п'є воду з відра коло криниці, — й чую, що хочу обняти маленьку жінку, яка мене, як і всіх, хто до неї приходить, називає дочкою.

Я обняла б її й міцно притиснула до себе, й так довго стояла б, не відриваючи своєї голови від здитинілого плеча, й чомусь би плакала, як мені здається, аж до завтра.

Але я виходжу на подвір'я й ми поперемінно п'ємо з Юстиною воду з одного горнятка з намальованими на ньому двома голубами. Цьому горняткові на криниці, як і домовині, десь буде також понад чверть віку.

Юстина з прикладеною дашком до чола долонею дивиться від криниці на вулицю.

Веду очима за її поглядом, але вона дивиться крізь вулицю, довколишні будинки, сади й городи якось так далеко, що я навіть не розумію куди…

Київ,

березень-липень 2000 року

Замість заповіту

1

«Гуцулкою»,

«коса»

Чи «арканом»

Йдуть думки твої через горби,

Отуди, де срібні тато й мама,

Де хати фамільні і гроби.

Отуди, де блискавок абсурди

Потрясають скали залюбки,

Де смереки розписали Шурден,

Мов космацькі відьми писанки,

Отуди, де рос цілющий бісер

Скапує у трав зелений глек,

Де вітриська вибігають з лісу —

І на шиях виснуть у смерек.

Отуди…

Куди?

Ніхто не знає,

Де тебе ніхто ще не любив,

Де душа себе наздоганяє,

І гроби фамільні.

І герби.

2

…і луска золота берези,

І зелені свічки смерек —

То є пишні й сумні імпрези

Дорогих твому серцю мекк.

То тверда і незрадна впертість

Між вітрів,

Верховинських псів.

…розстеліть мою душу по смерті

На полотнах оцих верхів.