Читати книгу - "Подорож Досвітнього мандрівника"

самого Лева Аслана, котрий дивився на неї. Лев був намальований такими яскравими золотими фарбами, що, здавалося, аж випливав на неї зі сторінки. І Люсі так до кінця й не була певна, що він бодай трохи не поворухнувся. У кожному разі, вона добре знала цей його вираз. Він гарчав, аж видно було всі зуби. Дівчинка відчула невимовний страх і швидко перегорнула сторінку.

Трохи пізніше вона дійшла до заклинання, яке дозволяло довідатись, що думають про тебе твої друзі. Дотепер Люсі нестерпно хотілось спробувати інше заклинання — те, яке зробило б її прекраснішою за всіх смертних. Тож, як винагороду за те, що не промовила його, вона вирішила скористатись хоча б цим.

Поквапом — адже боялась, що передумає, - вона проказала слова (ніщо на світі не переконає мене переказати їх вам). А тоді почала чекати, що ж станеться.

Коли не сталось нічого, дівчинка взялась розглядати малюнки. І несподівано побачила річ, яку найменше сподівалась тут знайти: зображення купе третього класу в поїзді, в якому сиділи дві школярки. Люсі відразу ж впізнала їх. То були Меджорі Престон та Енні Фізерстоун. Тільки тепер це була вже не просто картинка. Вона ожила. Люсі бачила, як мерехтять за вікном телеграфні стовпи. Тоді поступово (наче радіо, у якому «підкручували» звук) до неї почали долинати їхні слова.

— А в цьому семестрі я тебе побачу, — запитала Енні, - чи ти й далі будеш пропадати з Люсі Певенсі?

— Не розумію, що ти маєш на увазі під «пропадати», — сказала Меджорі.

— Розумієш, ще й як, — мовила Енні. — Минулого семестру ти за нею просто впадала.

— Та ні, не впадала, — відповіла Меджорі.

— У мене ще є здоровий глузд. Вона по-своєму непогана мала. Але на закінчення семестру я від неї досить-таки втомилась.

— Що ж, наступного семестру ти не матимеш такої нагоди! — закричала Люсі. — Дволика тварючка!

Однак звук її власного голосу пригадав дівчинці, що вона розмовляє з картинкою, а справжня Меджорі десь далеко, в іншому світі.

— Ну, — сказала сама собі Люсі, - я була про неї кращої думки. Минулого семестру я стільки всього для неї робила, знаходилася поруч, коли інші дівчата не хотіли робити цього. І вона це знає. І серед усіх людей вона вибрала Енні Фізерстоун! Цікаво, чи всі мої друзі такі? Тут безліч інших малюнків. Ні. Я більше не дивитимусь. Не буду, не буду, — і вона з величезним зусиллям перегорнула сторінку, але перед тим на папір ляпнула велика, зла сльоза.

Наступна сторінка подарувала їй заклинання «для підбадьорення». Малюнків тут було менше, але всі дуже гарні. І те, що Люсі прочитала, більше скидалося на розповідь, ніж на заклинання. Воно займало три сторінки, і перш ніж дочитати першу з них, Люсі встигла забути, що взагалі читає. Вона жила в розповіді, наче все діялось насправді — і всі малюнки видавались правдивими. Дійшовши до третьої сторінки і до кінця, дівчинка мовила:

— Я не читала — і не прочитаю в майбутньому — кращої історії, ніж ця. О, я читала б її років десять. Ну, принаймні перечитаю ще раз.

Однак тут у гру вступила магія Книги. Повернутись було неможливо. Сторінки по праву руку — ті, що попереду, гортати можна було, по ліву руку — ні.

— Ах, як шкода! — сказала Люсі. — А я так хотіла перечитати історію. Ну, принаймні запам’ятаю її. Поглянемо… в ній розповідалось про… про… о леле, вона вивітрилася з пам’яті. І навіть остання сторінка спорожніла. Ну й чудернацька книженція. Як же я могла забути? Все, що я знаю, — це про чашу, меч, дерево та зелений пагорб. Але більше не пригадую — що ж робити?

Їй так ніколи і не вдалося пригадати — і відтоді хорошою історією Люсі називала таку, що нагадувала їй про забуту розповідь з Чарівникової Книги.

Вона перегорнула сторінку і з подивом побачила, що наступний аркуш малюнків не має взагалі. А перші слова повідомляли: «Заклинання, що робить приховані речі видимими». Вона перечитала його, щоб навчитись правильно вимовляти складні слова, а тоді промовила вголос. Дівчинка відразу зрозуміла, що заклинання спрацьовує, адже, коли вона його промовляла, великі літери на початку сторінки забарвлювались, а на полях почали з’являтись картинки. Це було схоже на момент, коли ти тримаєш у руці аркуш з написаним невидимим чорнилом текстом — і письмо поступово проявляється. Тільки замість тьмяного кольору лимонного соку (найпростішого невидимого чорнила) літери в книзі мінились золотим, синім та багряним. То були химерні малюнки, і зображені на них постаті не надто подобались Люсі. А тоді вона подумала:

— Сподіваюсь, я зробила видимим усе, а не лише Здоровил. В цьому місці, мабуть, тирлується чимало різних невидимок. Не певна, що хочу їх усіх побачити.

У цю мить вона почула м’які, проте впевнені кроки, які наближались коридором позаду неї — і, звісно, дівчинка пригадала, що їй казали про Чарівника, котрий ходить босоніж, створюючи не більше шуму, ніж кіт. Завжди краще обернутись, ніж чекати, поки хтось скрадається за твоєю спиною. Люсі так і зробила.

А тоді її обличчя просяяло і на якусь мить (хоча про це вона й не довідалась), дівчинка виглядала майже такою ж вродливою, як Люсі на малюнку, — і мала кинулася вперед, зойкнувши від радості та простягнувши вперед руки. Тому що у дверях стояв сам Аслан, Лев, найбільший з усіх великих королів. Він був справжній, реальний та теплий, він дозволив їй поцілувати себе і зануритись у його блискучу гриву. І з низького, схожого на землетрус, звуку, що долинав зсередини істоти, Люсі навіть насмілилася зробити висновок, що він муркотів.

— О, Аслане, — сказала вона, — який ти добрий, що прийшов.

— Я був тут увесь час, — мовив він, — але ти щойно зробила мене видимим.

— Аслане! — з легким докором сказала Люсі. — Не жартуй з мене. Так, наче я змогла б зробити тебе видимим!

— Змогла, — сказав Аслан. — Чи ти гадаєш, що я не підкоряюсь власним правилам?

Після невеликої паузи він знову заговорив.

— Дитино, — мовив він. — Мені здається, ти підслуховувала.

— Підслуховувала?

— Ти почула, що кажуть про тебе твої однокласниці.

— А, це? Я і не подумала, що це підслуховування, Аслане. Хіба то не була магія?

— Шпигування за людьми за допомогою магії — це те саме, що шпигування без неї. І ти невірно оцінила свою подругу. Вона слабка, проте любить тебе. Від остраху перед старшою дівчинкою вона сказала те, що не мала на увазі.

— Не думаю, що я коли-небудь зможу забути те, що почула.

— Ні, не зможеш.