Читати книгу - "Подорож Досвітнього мандрівника"

вперше по-справжньому перелякалась. На якусь мить вона була майже впевнена, що на стіні з’явилося зле бородате личко і скорчило їй гримасу. Вона примусила себе зупинитись і поглянути на нього. Ніякого личка там не було. На стіні висіло невелике дзеркало, за розміром та формою точнісінько таке, як її обличчя, з волоссям вгорі та бородою, що звисала додолу, тож коли хтось дивився в дзеркало, бачив власне обличчя, обрамлене волоссям та бородою.

— Проходячи, я краєм ока вловила власне відображення, — пояснила собі Люсі. — Оце й усе. Воно не завдасть шкоди.

Однак вигляд свого лиця з тим волоссям та бородою дівчині не сподобався і вона пішла далі. (Не знаю, що то було за Бородате Дзеркало, — я ж не чарівник).

Прямуючи до останніх дверей ліворуч, Люсі почала підозрювати, що коридор під час її мандрівки видовжувався — можливо, то була частина магії будинку. Та нарешті вона дійшла до мети. Двері були відчинені.

За ними виявилась простора кімната з трьома великими вікнами, від підлоги до стелі заставлена книжками. Так багато книжок Люсі ще не доводилось бачити: крихітні книжечки, товсті та пухкі книжки та книжки, більші від церковної Біблії, всі оправлені в шкіру, з запахом старовини, учені та магічні. Та з інструкцій дівчинці було відомо: жодна з цих книжок не повинна її турбувати. Тому що Книга, Магічна Книга, лежала на читальному столі у самому центрі приміщення. Люсі зрозуміла, що читати доведеться стоячи (тим паче, стільців навколо не було), до того ж — спиною до дверей. Тож вона повернулась, аби зачинити двері.

Та вони не зачинялись.

Хтось може не погодитися з Люсі, та я гадаю, вона мала рацію. Вона сказала, що не мала б нічого проти, якби двері вдалось зачинити, і що стояти у такому місці з прочиненими за спиною дверима — досить неприємно. Я почувався б так само. Однак нічого не можна було вдіяти.

До того ж дівчинку неабияк хвилювали розміри книги. Головний Голос навіть не натякнув їй, де саме у Книзі можна знайти заклинання для перетворення речей на видимі. Він навіть здавався спантеличеним її запитанням. Він сподівався, що вона почне з початку і шукатиме, аж поки не наткнеться на заклинання. Він навіть не думав про якийсь інший спосіб пошуку потрібного місця в книзі.

— Але ж це може забрати у мене дні й тижні! — мовила Люсі, дивлячись на здоровенний том, — а я вже почуваюсь так, наче пробула в цьому місці кілька годин.

Вона підійшла до столу і поклала руку на книгу. Доторкнувшись до неї, дівчина відчула поколювання в пальцях, наче від електричного розряду. Спершу Люсі, як не намагалась, не могла відкрити книгу, бо та була защіпнута на дві застібки, та коли вона їх відімкнула, том легко відкрився. І що це була за книга!

Написана, не надрукована — чистим, чітким письмом, з жирними хвостиками літер і тонкими вершечками, письмом великим, зрозумілішим віддрукованого шрифту і настільки красивим, що Люсі дивилась на нього цілу хвилину, забувши навіть про читання. Папір був свіжий і гладенький, ще й гарно пахнув, а на полях і навколо великих кольорових заголовних літер, з яких починалося кожне заклинання, яскравіли малюнки.

Титульної сторінки чи назви не було. Заклинання починались відразу, і спершу в них не було нічого важливого. Для лікування бородавок (треба вимити руки в місячному світлі у срібній посудині), зубного болю та судом і заклинання від бджолиних укусів. Зображення чоловіка з зубним болем було настільки правдивим, що у глядача починали боліти зуби, якщо він надто довго роздивлявся малюнок. А золоті бджоли, розкидані навколо четвертого заклинання, здавалось, літали по-справжньому.

Люсі ледве вдалося відірватися від першої сторінки, але, перегорнувши наступну, дівчинка побачила, що і та не менш цікава.

— Але я мушу продовжувати, — сказала вона собі. І Люсі прогортала сторінок тридцять, котрі — якщо вона добре запам’ятала — вчили, як знайти зариті скарби, пригадати забуті речі, забути те, що хочеться не пам’ятати, розуміти, хто говорить правду, а хто — ні, як викликати (або попередити) вітер, туман, сніг, дощ або дощ зі снігом, як викликати чарівний сон або нагородити когось віслюковою головою (як це сталося з бідолашним ткачем Основою*). І чим довше Люсі читала, тим дивовижнішими та правдивішими ставали картинки.

І ось дівчинка дійшла до сторінки, картинки на якій були настільки неймовірними, що аж важко було зауважити літери. Важко — та Люсі помітила перші слова. Вони були такими: «Надійне заклинання, яке зробить жінку красивішою від усіх смертних». Люсі почала вдивлятися в малюнки, наблизивши обличчя до сторінки, і, хоча раніше зображення видавались густими та заплутаними, вона раптом виявила, що стала бачити їх чіткіше. На першому малюнку було зображено дівчинку, яка стояла біля столу і читала величезну книгу. Вбрана вона була точнісінько як Люсі. На наступному — Люсі (бо на картинках було зображено саме її) стояла з відкритим ротом і переляканим виразом обличчя, щось проказуючи чи декламуючи. На третьому малюночку на неї зійшла неземна краса. Враховуючи те, наскільки маленькою спершу здавалась картинка, було дивно, що намальована Люсі виглядала тепер такою ж великою, як Люсі справжня. Вони подивилися в очі одна одній і справжня Люсі за кілька хвилин відвела погляд, спантеличена красою іншої Люсі, - хоча й бачила в тому прекрасному обличчі якусь подібність до самої себе. А тоді картинки швидко й плутано закружляли навколо неї. Вона бачила себе на троні під час великого турніру в Келормені, де королі з усього світу змагались за її вроду. Згодом турніри перетворилися на справжні війни — і вся Нарнія та Аркенлянд, Тельмар та Келормен, Ґальма й Теребинтія були спустошені люттю королів, графів та великих лордів, котрі боролись за її ласку. Тоді все змінилось, і Люсі — все ще красивіша від решти смертних — опинилася в Англії. І Сьюзан (яка завжди вважалась найвродливішою в родині) повернулась з Америки. На малюнку Сьюзан виглядала точнісінько як справжня, тільки не така гарна і з лютим виразом обличчя. Сьюзан заздрила вражаючій вроді Люсі, та це нічого не означало, бо думка Сьюзан тепер нікого не хвилювала.

— Я прокажу заклинання, — мовила Люсі. — Мені байдуже. Я це зроблю.

«Мені байдуже» вона сказала тому, що мала сильне відчуття, ніби не повинна цього робити.

Проте, поглянувши знову на перші слова заклинання (дівчинка була певна, що там, посередині письма, раніше картинки не було), вона побачила велику левову морду — лице