Читати книгу - "Пан Ніхто"

Продираючись на своєму «ягуарі» крізь ряди автомобілів по вулиці Лафайєт, я повертаюся думками до почутої телефонної розмови. Цілком зрозуміло, що дзвонив Тоні. Зрозуміло також, що зустріч призначено на сьому годину вечора. Незрозуміло тільки, що таке «Сен-Мартен». Таку назву мають дві вулиці і один бульвар, не кажучи вже про передмістя Сен-Мартен, браму Сен-Мартен і станцію метро «Сен-Мартен». Найнезрозуміліша причина зустрічі. Це щось настільки важливе, що Милко мусить зустрітися з Тоні не в кав'ярні, де вони бачаться щодня, а десь на Сен-Мартені. І чому аж о сьомій? І чому, коли, певно, Тоні запитав його: «Чи ти сам?» — Милко відповів: «Так, сам», — хоч я був у кімнаті і чув розмову?

Я збочую по Шосе д'Антен і виїжджаю на бульвар Капуцинів. Він забитий автомашинами, та мені вдається проскочити тільки тому, що мій «ягуар» старенький. Коли мчиш на такій таратайці, водії розуміють, що тобі нема чого втрачати, і дають дорогу.

«Так, я тут сам». Значить, Тоні не хотів, щоб їхню розмову чув хтось сторонній, а ним міг би бути тільки я, бо, крім мене, майже ніхто не заходить до їхньої кімнати. «Так, я тут сам». Значить, Милкові було байдуже, що я чую розмову. Отже, він не надавав особливого значення цій розмові або не боявся мене.

Чому він не боїться мене? Тут усі бояться один одного. Чим я міг завоювати в нього довіру, якщо протягом двох місяців ми перекинулися лише кількома фразами?

Спускаюся по вулиці Пе, минаю Вандомський майдан і виїжджаю на Сент-Оноре. Тут живе Франсуаз. Обстановка в її квартирі вищого гатунку.

Салон вистелений товстим блідо-рожевим килимом. Модні меблі сірого дерева оббиті таким же блідо-рожевим оксамитом. Низенькі поліровані столики, лампи у китайських вазах із шовковими абажурами і решта, включаючи бар з напоями. Господиня зустрічає мене в строгій темно-сірій сукні, яка, певно, має підкреслити, що обід матиме суто діловий характер.

Взявши з уже згаданого бару все потрібне для одного скромного аперитиву, ми виходимо на терасу, де серед чепурненьких кущів вічнозелених рослин накрито стіл на двох.

— Бракує лише жовтогарячого накриття, — зауважую я, сідаючи на запропоноване мені місце і роззираючись.

— Зате є ти. Разом з усіма неприємностями, що йдуть від тебе.

— Можна б ввічливіше. Не забувай, що розмовляєш з людиною, яка стоїть однією ногою у труні. А про мертвих кажуть або добре або нічого.

— Ти, здається, вже прожив два подарованих дні…

— Сьогодні другий. Строк був до неділі.

— Я не здивувалася б, якби ти тим часом подзвонив рудому… — бурмоче Франсуаз, виходячи по їжу.

Вона, звісно, знає, що я нікому не дзвонив. Припускаю навіть, що оцінила мою твердість і акуратність, з якою я доповів їй про візит рудого.

Згодом, вже обідаючи, я знову повертаюсь до наших американських колег.

— Цікаво, як Дуглас не пронюхав, що ти влаштувала мені втечу…

— Бо відразу після того я пішла в «Копакабану», і він мав нагоду особисто засвідчити мою присутність. Наступного дня я завітала на віллу «провідати» тебе. Служник пішов доповісти про мене, і я виразно почула голос Дугласа: «Виряди її. Зараз тут бракує тільки її!» Ту бідолашну віллу так натоптали мікрофонами, що не вистачило навіть для садка.

— Слава богу. Інакше б дерева були обвішані мікрофонами, як новорічні ялинки прикрасами. До речі, як там з моєю технікою?

— Усе гаразд.

— Вона у тебе?

— Даруй мені, але я не магазин радіотоварів. Усе потрібне ти одержиш. А поки їж.

— Закуска була чудова. Риба — також. Про печеню годі й казати, — заявляю я на кінець обіду. — Франсуаз, нам з тобою треба подумати про родинне вогнище. Ти чудова господиня, та й квартира в тебе непогана.

— Моя квартира для однієї людини. А обід доставили мені з ресторану на розі.

— Ти завжди знайдеш спосіб остудити мої почуття відром холодної води. Тоді зроби для мене хоч невеличку послугу: мені потрібна виписка з банкового рахунку мосьє Димова.

— Французький закон гарантує таємницю приватних збережень.

— Тому й звертаюся до тебе. Інакше б я це зробив сам. Офіційно Димов тримав гроші в Ліонському банку. Але я майже певен, що він має рахунки і в інших. Саме вони й цікавлять мене.

— Гаразд, зробимо запит. Їж!

— Я вже наївся. Здужаю хіба що чашку кави.

Вона приносить з кухні тацю з фруктами, кришталевий кавник, а тоді й плескату картонну коробку.

— Це тобі на десерт, — каже Франсуаз, кладучи коробку біля моєї тарілки.

Відкриваю. В ній новенький воронований маузер калібру 7.65 і три обойми патронів.

— Сподіваюсь, ти вмієш його заряджати.

— Якщо треба буде, покличу на допомогу тебе, — кидаю я, ховаючи пістолет і обойми в задню кишеню.

— Цього не станеться. Не думай, що тобі доведеться гратися в «пух-пах». Тобі видано пістолет, але користуватися ним забороняється. Крім…

— Знаю, знаю. Розумію.

Поки п'ємо каву, я розповідаю Франсуаз останні новини в Центрі, уточнюю деталі щодо моєї поведінки на найближче майбутнє і одержую вказівки про те, як мені буде доставлено необхідну апаратуру. Підводжуся з-за столу, але чорнявка, незважаючи на свою строгу сукню, так діє на мене, що я зупиняюся посеред холу й міцно обіймаю її.

— Облиш… Ніколи… Й тобі також. — Та, зауваживши, що я спохмурнів, Франсуаз додає: — Можеш зайти ввечері… Якщо доти… не мине. Але не раніш одинадцятої…

________

Якийсь час кружляю бульварами на своєму «ягуарі», — мені нема чого робити, та й хіба завадить поїздити навмання, аби пересвідчитись, що попереду й позаду тебе немає охочих будь-що скласти тобі компанію! Поки що мене ніхто не супроводжує. Доїжджаю аж до Рошешуара, мчу по Мажента і завертаю на Північний вокзал. Вибираю місце для стоянки й заходжу в простору кав'ярню навпроти вокзалу. Рівно о третій годині спускаюсь у підземелля, де розташовані телефонні кабіни. Вирішую подзвонити саме з другої кабіни, але вона якраз зайнята. Виймаю з кишені «Франс суар» і пробігаю очима заголовки. За склом кабіни бачу чоловіка з телефонною трубкою в руках. На його губах, що беззвучно ворушаться, висить неприпалена сигарета. Нарешті чоловік вішає трубку й одчиняє двері кабіни.

— З бабусею розмовляли гак довго? — невдоволено кидаю я. — Певно, зовсім глуха.

— Поговоріть ви з нею, — похмуро відповідає чоловік. — Вона на тому світі.

Заходжу й набираю номер телефону. Озивається незнайомий чоловічий голос.

— Це Сальпетрієр?[3]

— Ідіть під три чорти, — відповідає мені голос.

Сьогодні чомусь усі заповзялися посилати мене якнайдалі. На полиці під телефоном хтось забув ключа з металевим номерком 56. Про всяк випадок кладу його в кишеню й