Читати книгу - "Тореадори з Васюківки"

— Справжнісіньким наймитом став,— скаже Ява.— Кріпаком. Як Тарас Шевченко. Тільки вірші писати — «Мені тринадцятий минало...».

— А я! Гірше раба єгипетського,— скажу я.— Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.

Позітхаємо ми та й розійдемось. Про цурки-палки, про футбол, про квача і говорити годі. Забули, як це робиться.

Від усього світу білого ізольовані ми були. У тому світі десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космічний глобулус. Уже скоро мали бути результати.

Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш і Бурмило.

А ми нічого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути. А як ти ловитимеш шпигунів, сидячи вдома? Ніяк.

Один тільки раз Ява прибіг до мене захеканий, схвильований, червоний:

— Гайда! Швидше!

— Що таке?

— Тільки що — сам бачив і чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: «Ану піди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, і хвіртку защіпни. А то ще побачать оті злидні, буде тоді». І Книш пішов, і визирнув, і защепнув. І вони пішли в хату, і замкнулися...

— Ну й що?

— От тобі й «що»! Голова! Може, вони шпигунські гроші у попіл ховатимуть або по радіо передаватимуть щось... шпигунське.

— Ну-у?!

— От тобі й «ну»! Гайда, переліземо через Велику китайську, а тоді на горіх, що під хатою, з нього у вікно все буде видно.

— Гайда!

За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що відділяв Явине подвір’я від Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стіною. І знаєте, через що звели Книші оту стіну? Через грушу-гниличку. Якраз на межі росла у Книшів дика груша і простягала одну гілку на Реневу територію. А з тої гілки грушки, ясна річ, падали до Ренів. їх, звичайно, віддавали, але часом льоха якусь падалицю і схрумає — хіба встежиш. Так через ті гнилички, слова доброго не варті, Книші й збудували Велику китайську стіну. А груша, як на зло, всохла.

Не любили ми Книшів. Незалежно навіть від їхньої шпигунської діяльності. Просто так не любили. Несимпатичні вони якісь були.

Книшиха — широкоплеча, кощава і, хоч не товста, але якась квадратна. Очі маленькі, як дірочки в ґудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, «румпель», прямо величезний і схожий на сокиру. Якби то не насправді, я навіть не повірив би, що в жінки може бути така здоровеннецька носяра.

У Книша, навпаки, ніс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дріт. Навіть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччі). І з носа стирчало теж, і на переніссі росло, і навіть на кінчику носа.

Крім того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стіна в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, чоло мокре. Якось він мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!

І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався й шкіра на лобі сіпалась (не морщилась, а саме сіпалась). І це було дуже неприємно. Хотілося одвернутись і не дивитися. Жили Книші вдвох, дітей у них не було. І родичів, по-моєму, теж.

У колгоспі працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна і дуже таємнича. Вона пошепки розповідала про неї бабам, закочуючи під лоба очі і приговорюючи: «Ох, яка ж я боль-нонька, яка больнонька!»

Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні кошики, а на свята випивати пляшку «денатурчику». «Денатурчик» — так пестливо назива-ли Книші страшний синій спирт-денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити не можна. Отрута». Книші не зважали на той напис. Книші щось там таке робили з «денатурчиком» і пили. Книш був у цьому ділі тонким спеціалістом.

Він казав:

— Житомирський денатурчик — це, дійсно, гадость, отрута, а от чернігівський — це, я вам скажу — здоров-ля! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.

І Книшиха, і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рік, на Різдво, на Перше травня, на Великдень, на День фізкультурника, на храм, на Водохреще і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні радянського свята), вони випивали сімейно, удвох.

У такий день зранку Книшиха виходила за ворота і, залежно від свята, або хрестилася, або урочисто співала «Повстаньте, гнані і голодні пролетарі усіх країн...» (один куплет з приспівом «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав!»).

Потім Книшиха поверталася у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починалося святкове снідання. Через якусь годину з-за Великої китайської стіни вже чулося:

Ой служив я в па-ана Та й на перше лі-іто,

Заслужив я в па-ана Курочку за лі-іто.

А та кура-щебетура По садочку хо-одить Та й ходить,

Куряточок во-одить Та й во-одить...

То співали гугнявими голосами підпилі Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню.

Співали вони довго, години зо дві або й зо три. Співали і українських народних, і російських, і пісні радянських композиторів, і пісні з кінофільмів, і навіть танго...

А потім аж до самісінького вечора Книші у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, і завдяки «дена-турчику» від них тхнуло таким бензиновим перегаром, ніби то спали не люди, а два трактори.

Святкували Книші завжди тільки вдвох. Нікого до себе не запрошували ніколи. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не

бачив, що у них дома є. На людях весь час прибіднялися.

— Та я ж такий голий! — казав Книш.— 3 хліба на воду перебиваємося. Навіть на зиму нічого не призапасив.

А між тим Книшиха щоранку, їдучи на базар, аж згиналася під корзинами. І сулії з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селі.

Я якось