Читати книгу - "Малюк"

вода. Іноді я не хочу, а вона падає. Звідки вона? І звідки кораблі? Дуже багато запитань, я дуже багато міркував. Так багато відповідей, що я нічого не розумію. Ні, не так. Багато різних відповідей, і всі вони сплутані одна з одною, наче листя… — Він збив листя на підлозі у безладну купку. — Закривають одне одного, заважають одне одному. Ти відповіси?

Комов взявся розповідати, і Малюк знову заметався, тремтячи від збудження. Мені замигтіло в очах, я замружився і почав думати, як це аборигени не пояснили Малюкові таких простих речей; і як це вони умудрилися так його обдурити, що він навіть і не підозрює про їхнє існування; і як це Малюк умудряється пам’ятати так точно все, що чув ще немовлям; і як це, по суті, страшно — особливо те, що він нічого не розуміє із того, що запам’ятав.

Тут Комов раптом замовк, у ніс мені ударив різкий запах нашатирного спирту, і я розплющив очі. Малюка в кают-компанії не було, тільки слабкий, зовсім прозорий фантом швидко танув над жменею розсипаного листя. Віддалік слабко цмокнула перетинка люка. Голос Майки занепокоєно поцікавився по інтеркому:

— Куди це він ушився? Що-небудь трапилося?

Я поглянув на Комова. Комов із шелестом потирав руки, замислено всміхаючись.

— Так, — промовив він. — Цікава картина виходить… Майє! — покликав він. — Вуса ці з’являлися?

— Вісім штук, — сказала Майка. — Щойно зникли, а то стирчали вздовж усього хребта… Причому кольорові — жовті, зелені… Я зробила кілька знімків.

— Молодець, — похвалив Комов. — Тепер майте на увазі, Майє, під час наступної зустрічі обов’язково будете присутньою ви… Якове, забирайте регістрограми, ходімо до мене. А ви, Стасю, передайте все в екстрених імпульсах просто в Центр. Дубль я візьму собі, треба проаналізувати… Де я тут бачив проектор? А, ось він. Я гадаю, у нашому розпорядженні ще години три-чотири, потім він знову прийде… Так, Стасю! Перегляньте заразом радіограми. Якщо є що-небудь варте уваги… Тільки з Центру, з бази чи особисто від Горбовського, чи від Мбоги.

— Ви мене просили нагадати, — сказав я, піднімаючись. — Вам ще треба поговорити з Михайлом Альбертовичем.

— Ох, справді! — Обличчя Комова стало винуватим. — Знаєте, Стасю, це не зовсім законно… Зробіть ласку, видайте запис відразу двома каналами: не тільки в Центр, а й на базу, особисто і конфіденційно Сидорову. Під мою відповідальність.

— Я і під свою можу, — пробурчав я вже за дверима.

Прийшовши в рубку, я вставив касету в автомат, увімкнув передачу і переглянув радіограми. На цей раз їх було небагато — усього три; напевно, Центр ужив заходів. Одна радіограма була з інформаторію і складалася з цифр, літер грецького алфавіту та значків, які я бачив, тільки коли регулював друкувальний пристрій. Друга радіограма була з Центру: Бадер продовжував наполегливо вимагати попередніх міркувань щодо інших імовірних зон проживання аборигенів, можливих типів майбутнього контакту за класифікацією Бюлова й таке інше. Третя радіограма була з бази, від Сидорова: Сидоров офіційно запитував Комова про порядок доставки замовленого обладнання в зону контакту. Я помізкував і вирішив, що перша радіограма Комову може знадобитися; третю не передати незручно перед Михайлом Альбертовичем; а щодо Бадера — нехай поки що полежить. Які там ще попередні міркування.

Через півгодини транслювальний автомат просигналив, що передачу закінчено. Я витяг касету, забрав дві картки з радіограмами й подався до Комова. Коли я зайшов, Комов і Вандерхузе сиділи перед проектором. На екрані назад і вперед блискавкою пролітав Малюк, виднілися наші з Комовим напружені фізіономії. Вандерхузе сидів, весь посунутий до екрану, поставивши лікті на стіл та захопивши бакенбарди у стиснуті кулаки.

— …різке підвищення температури, — бубонів він. — Доходить до сорока трьох градусів… І тепер зверніть увагу на енцефалограму, Геннадію… Ось вона, хвиля Петерса, знову з’являється…

На столі перед ними були розстелені рулони регістрограм нашого діагностера, багато рулонів валялося на підлозі і на ліжку.

— Ага… — задумливо говорив Комов, водячи пальцем по регістрограмі. — Ага… Хвилиночку, а тут у нас що було? — Він зупинив проектор, повернувся, щоб узяти один із рулонів, і помітив мене. — Так? — сказав він невдоволено.

Я поклав перед ним радіограми.

— Що це? — запитав він нетерпляче. — А… — Він пробіг очима радіограму з інформаторію, посміхнувся й відкинув її вбік. — Усе не те, — сказав він. — Втім, звідки їм знати… — Потім він переглянув радіограму Сидорова й підняв очі на мене. — Ви відправили йому?..

— Так, — сказав я.

— Добре, дякую. Складіть від мого імені радіограму, що обладнання поки що не потрібне. Аж до нового запиту.

— Гаразд, — сказав я і вийшов.

Я склав і надіслав радіограму на базу і вирішив подивитись, як там Майка. Похмура Майка старанно крутила верньєри. Наскільки я зрозумів, вона тренувалася в наведенні гармати на далеко розкидані цілі.

— Марна справа, — оголосила вона, помітивши мене. — Якщо всі вони одночасно в нас плюнуть, нам гаплик. Просто не встигнемо.

— По-перше, можна збільшити тілесний кут ураження, — сказав я, підходячи. — Ефективність, звичайно, зменшиться десь на три-чотири порядки, зате можна охопити четвертину обрію, відстані тут невеликі… А по-друге, ти справді віриш, що вони в нас можуть плюнути?

— А ти?

— Та несхоже щось…

— А якщо несхоже, то задля чого я тут сиджу?

Я опустився на підлогу біля її крісла.

— Чесно кажучи, не знаю, — сказав я. — Все одно треба вести спостереження. Коли вже планета виявилася біологічно активною, треба дотримуватись інструкції. Адже сторожа-розвідника не дозволяють випускати…

Ми помовчали.

— Тобі його шкода? — запитала раптом Майка.

— Н-не знаю, — сказав я. — Чому шкода? Я б сказав — моторошно. А жаліти… Чому, власне, я маю його жаліти? Він бадьорий, живий… Зовсім не жалюгідний.

— Я не про те. Не знаю, як це сформулювати… От я слухала, і мене нудило від того, як Комов з ним поводиться. Йому ж абсолютно начхати на хлопчиська…

— Що означає — начхати? Комову треба встановити контакт. Він дотримується певної стратегії… Ти ж розумієш, що без Малюка в контакт нам не увійти …

— Розумію. Від цього мене, напевно, і нудить. Бо ж Малюк нічого не знає про аборигенів… Сліпе знаряддя!

— Ну, не знаю, — сказав я. — По-моєму, ти тут впадаєш у сентиментальність. Він все ж таки не людина. Він абориген. Ми налагоджуємо з ним контакт. Для цього потрібно подолати якісь перешкоди, розгадати якісь загадки… До цього треба ставитись тверезо, по-діловому. Почуття тут ні до чого. Він до нас так само, будьмо відвертими, любові не відчуває. І відчувати не може. Кінець кінцем, що таке контакт? Зіткнення двох стратегій.

— Ох, — сказала Майка. — Нудно ти говориш. Суконно. Тобі тільки програми складати. Кібертехнік.

Я не образився. Я бачив,