Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

коротесенькими спідничками. Він міг до посиніння торочити про всі ці речі, але його душа вважала інакше. В душі він знав, що насолоджувався, розбебехуючи електронний звіринець, принаймні поки тривало це шоу і Роландів револьвер правив йому за власну ручну грозу. Він з величезним задоволенням садонув ногою роботощура, навіть попри весь біль у нозі й смертельний переляк. Дивовижно, але без цієї частини — переляку — втіха насправді була б неповноцінною.

Усе це саме по собі було дуже погано, але в душі він знав щось гірше: якби зараз, цієї миті, перед ним розчинилися двері до Нью–Йорка, то, він, можливо, не захотів би повертатися. Принаймні доти, поки на власні очі не побачить Темну Вежу. Тепер він схилявся до думки, що Роландова хвороба передалася і йому.

Продираючись із Сюзанниним візком крізь хащі тоненьких вільх і кленучи гілля, що шмагало йому обличчя й силкувалося повиколювати очі, Едді зрозумів, що може визнати принаймні деякі з цих відчуттів, і це визнання трохи охолодило йому кров. «Я хочу побачити, чи справді вона така, якою я бачив її уві сні, — подумав він. — Побачити щось подібне… Ото була б дивовижа».

І тут у ньому озвався інший голос. «Не сумніваюсь, що його друзі — ті, в яких імена, наче в рицарів Артурового Круглого столу, — жодних сумнівів, що вони почувалися так само, Едді. І всі вони мертві. Всі до одного».

Мимоволі Едді впізнав цей голос. Він належав Генрі, і через це було важко вдавати, буцімто його не чуєш.

28

Тримаючи Сюзанну на правому коліні, Роланд стояв перед металевою будкою, що нагадувала зачинений на ніч вхід. Едді залишив візок на краю галявини й підійшов до них. Дорогою він відчував, як гучнішає ненастанне бурмотіння й тремтіння землі під ногами. Машинерія, від якої йшов весь цей гамір, була розмішена або в булці, або під нею, зрозумів Едді. Здавалося, він чув шум не вухами, а надрами мозку й нутрощів.

— Отже, це один із дванадцяти порталів. А куди він веде, Роланде? До Диснейленду?

Роланд похитав головою.

— Не знаю, куди він веде. Можливо, в нікуди… або всюди. У моєму світі багато невідомого для мене. Авжеж, ви й самі вже це збагнули. А ще існують речі, які раніше були мені відомі, а тепер змінилися.

— Бо світ зрушив з місця?

— Саме так. — Роланд зиркнув на нього. — Тут цей вираз має пряме, а не переносне значення. Світ справді не стоїть на місці, і зсув його відбувається дедалі швидше і швидше. Водночас усе в ньому зношується… розпадається… — Аби продемонструвати, що має на увазі, він копнув ногою механічний труп ящика на ніжках.

Едді згадав приблизне зображення порталів, яке Роланд намалював на піску.

— Це що, край світу? — трохи наполохано спитав він. — Тобто не надто вже він і відрізняється від інших місць. — Він тихо засміявся. — Якщо десь там урвище, то я його не бачу.

Роланд знову заперечно похитав головою.

— Це не того штибу край. Це місце, де починається один із Променів. Принаймні, так мені розповідали під час навчання.

— Променів? — перепитала Сюзанна. — Яких Променів?

— Великі Древні не створювали світ — вони його переробили. Деякі казкарі розповідали, що Промені врятували його, інші казали, що з Променів почалося руйнування світу. Великі Древні створили Промені. Це, так би мовити, лінії… лінії, що зв'язують… і утримують…

— Ти говориш про магнетизм? — обережно спитала Сюзанна.

Його обличчя просяяло, від чого різкі риси й глибокі зморшки зазнали дивовижного перетворення. І тієї миті Едді уявив собі, як виглядатиме Роланд, коли дійде до своєї Вежі.

— Так! Але магнетизм — це лише частина… як і сила земного тяжіння… і належне врівноваження простору, розміру і виміру. Промені — це сили, що поєднують усі ці речі.

— Ласкаво просимо на відкритий урок фізики в божевільні, — тихо мовив Едді.

Проте Сюзанна не звернула на нього уваги.

— А Темна Вежа? Це якийсь генератор, так? Центральне джерело живлення для цих променів?

— Я не знаю.

— Але тобі відомо, що це пункт А, — сказав Едді. — Якщо ми підемо навпростець, то через певний, достатньо довгий проміжок часу прийдемо до іншого порталу… назвімо його пунктом В… на іншому краю світу. Але перед тим ми потрапимо в пункт Б. Він у нас центральний. Темна Вежа.

Стрілець кивнув.

— І довго нам так іти? Не знаєш?

— Ні. Але знаю, що це дуже далека подорож, і з кожним прожитим днем відстань зростає.

Едді саме нахилився, щоб оглянути ящик на ніжках. Але, зачувши це, випростався і вп'явся поглядом у Роланда.

— Цього не може бути. — Він говорив, як людина, котра намагається пояснити маленькій дитині, що в її шафі немає бабая, що його просто не може там бути, бо бабая не існує в природі. — Роланде, світи не ростуть.

— Та невже? Коли я був малий, Едді, у нас були карти. Одну з них я пам'ятаю особливо добре. Вона називалася «Великі королівства Західної Землі». На неї було нанесено мій край, який тоді звався йменням Ґілеад. На ній були Низинні Баронії, сплюндровані під час повстання й громадянської війни того року, коли я здобув свої револьвери, і пагорби, й пустеля, й гори, й Західне море. Від Ґілеаду до Західного моря було неблизько — тисяча миль чи навіть більше. Але цю відстань я долав двадцять років.

— Не може бути, — швидко проговорила Сюзанна, вочевидь налякана. — Навіть якби ти йшов пішки, то двадцять років — це занадто.

— Ну, не забувай про зупинки, коли він відсилав листівки й пив пиво, — пожартував Едді, але вони обоє його проігнорували.

— Більшу частину шляху я не йшов, а їхав верхи, — сказав Роланд. — Час від часу мене… скажімо так, затримували… але переважно я рухався вперед. Подалі від Джона Фарсона, який очолив повстання, що перевернуло з ніг на голову світ, де я виріс, і який хотів настромити мою голову на палю й поставити на подвір'ї свого замку. Гадаю, в нього були вагомі причини, бо ж ми з моїми співвітчизниками спричинилися до смерті багатьох його послідовників… а ще я вкрав дещо надзвичайно для нього дороге.

— А що то було? — поцікавився Едді.

Роланд заперечно похитав головою.

— Цю історію я розповім вам якось іншим разом… а може, й зовсім не розповім. А поки що подумайте про інше: я пройшов не одну, а