Читати книгу - "Переяславська рада - трагедія України і програш Європи"

Ось чого дочекалася Україна, байдуже поставившись до заклику Мазепи ще в листопаді 1708 року: "Щоб ні в чому Москві не вірили".

Тож того-таки "шведського року, нещасливого літа" забриніла по широких степах українська дума, розливаючи тяжку зажуру, що "Палієві - все добро і вся слава, другому - все зло і неслава", і "його, проклятого Мазепу, лихо доганяє...".

Але й ті, хто не залишився до кінця вірним своєму законно обраному гетьманові, а схилився під "решительным" наступом Москви, зазнали не тільки моральної наруги, а й фізичного приниження, їх погнали, як стадо, на береги холодної Ладоги рити канали, вистиляючи козацькими кістками вічні болота. А скількох перетворили на яничар! І неслава їх від рідного народу доганяє і сьогодні.

Трагедію Полтави для українського народу з болем передав Тарас Шевченко в поезії "Іржавець":

Наробили колись шведи

Великої слави:

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави;

А за ними Гордієнко,

Кошовий із січі,

Веде своїх недобитків

Та плаче ведучи, -

Того плаче, що поради

Не подала мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву дістати?

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали

Та з Хвастовським полковником

Гетьмана єднали;

Не стреміли б списи в стрісі

У Петра у свята,

Не втікали б із Хортиці

Славні небожата,

Не спиняв би їх прилуцький

Полковник поганий,

Не плакала б Матір Божа

В Криму за Украйну.

Те, що Петро І не встиг знищити з сутності української державності, довершували його спадкоємці. Англійський журналіст Ворден Чілкот писав у травневому числі журналу "Нешнл" (1935): "Політику Петра Великого продовжували його наступники з таким завзяттям, що старалися вимазати (тобто стерти. - В. С.) з мап навіть саме ім'я України, а разом з тим стерти його з пам'яті європейських народів" (цит. за: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України: Фонд 3575.- Опис 1.- Справа 42.- Аркуш 19).

Наприклад, коли в 1726 році на засіданні Таємної ради Російської імперії розглядалося клопотання українського козацтва про відновлення гетьманства, яке знищив новітній сатрап-імператор 1722 року, то граф Толстой - той самий, який пропонував туркам 300 тисяч рублів за голову Мазепи, - категорично запротестував: мовляв, Петро І для того гетьманство ліквідував, аби Україну пошвидше до рук прибрати.

І найбільших успіхів у цьому досягла Катерина ІІ, котра все ж добилася повного знищення всіх ознак української державності. У наказі президенту Сенату і міністру юстиції Вяземському вона, зокрема, зазначала: "Думка, що вони (українці.- В. С.) є нація абсолютно відмінна від нашої - аморальна. Боріться з їхніми фальшивими і непристойними ідеями.

Малоросія, Лівонія і Фінляндія суть провінції, які управляються своїми власними законами, що були їм забезпечені; було б дуже нетактовно скасувати їх всі відразу, було б більше помилкою, я сказала б, справжньою глупотою, називати їх чужинцями і поводитися з ними, як такими... треба примусити їх делікатним способом зрусифікуватися..."

І зробила приписку: документ цей "треба знищити".

Таки боялася, що піднімуться запорожці, які ще мали силу і завдяки подвигам яких світ називав українців тоді не інакше як козацькою нацією. Зрештою, вони ще були потрібні їй як гарматне м'ясо для розширення російських володінь у всі сторони світу. Але коли козацтво на російсько-турецькій війні 1768–1774 років виконало свою роль, то Запорозьку Січ було підступно знищено, а її провідників відіслали на Соловки. А невдовзі зникла з політичної карти світу і Гетьманщина - українців відтепер закріпачували.

Щоб України не було й не могло бути

Імперія стільки доклала зусиль до ліквідації основ нашої державності, що російський самодержавний режим у 1863 році вже вирішив, що з українством покінчено, а української мови взагалі "нет, не было и не может быть". Голосна відповідь Павла Чубинського: "Ще не вмерли України і слава, і воля" - аж ніяк не протверезила шовіністичний Петербург, а відтак сам імператор Олександр ІІ 1876 року видає так званий Емський указ, яким намагається вилучити з ужитку українське слово.

То ж і не дивно, що напередодні відзначення Росією 250-річчя Переяславської ради інший видатний українець - Микола Міхновський цілком резонно поставив запитання: "Коли доводиться нам йти на свої збори під допитливими поглядами цілої фаланги державних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національности і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання, яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами? Яким правом відносно нас, тубильців своєї країни, видано закон з 17 травня 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Чому навіть у церквах панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністраційні засади?" (цит. за: Вивід прав України.- Нью-Йорк, 1964.- С. 157).

"Таке ставлення Росії до українців є панування сили, а не права",- резюмував найбільший глашатай української незалежності на початку ХХ століття. І додавав, що вже наше власне існування "накладає на нас обов'язок розбити пута рабства, щоб - спадкоємці Богдана Хмельницького - ми по праву могли користуватися нашою спадщиною" (там само.- С. 164).

І спадкоємці Великого Гетьмана по-справжньому проявили свій козацький дух, коли в 1917 році розпочали трощити прогнилі стіни тюрми народів, надаючи їм усім шанс на вільне життя. Однак, як тільки вождь більшовиків Ленін переконався, що на окраїнах колишньої царської імперії ніхто не підтримує його влади, то написав так звану "Декларацію прав народів Росії", якою клятвенно пообіцяв усім націям і народам право вибирати свою долю - аж до створення власних держав і відокремлення. Але то був обман. Бо коли навіть українські послідовники Леніна вимолили в нього визнання своєї бутафорної державності, яка вкрала навіть назву від легітимно проголошеної Центральною Радою Української Народної Республіки, то вже наступного дня нарком у справах національностей радянської Росії Сталін безапеляційно заявив: "Достаточно играли в правительство и республику, кажется, хватит, пора бросить игру" (ЦДАГОУ: Ф. 57.- Оп. 2.- Спр. 170.- Арк. 6).