Читати книгу - "Сіддхартха"

І ось настав день, коли глузд у Сіддхартхи-молодшого вийшов з покори й відверто виступив проти батька. Той саме загадав хлопцеві роботу — назбирати хмизу. Однак хлопець не зрушив з місця; він уперто, люто стояв посеред хижі, тупав ногою, зціплював кулаки й у нападі гніву ненависно, зневажливо кричав батькові в обличчя.

— Збирай свій хмиз сам! — вигукував малий з піною на губах.— Я тобі не наймит! Я ж знаю, ти мене не вдариш — у тебе й рука не підніметься. Я знаю, своїм благочестям і потураннями ти хочеш день при дні мене карати й принижувати. Ти хочеш, щоб я став такий, як ти,— такий самий благочестивий, та лагідний, та мудрий! Але я —. ти чуєш? ! — я на зло тобі радше піду грабувати, вбивати й попаду до пекла, ніж стану таким, як ти! Я тебе ненавиджу, ти мені не батько, хоч би й десять разів був у моєї матері полюбовником!

Гнів і розпач вихлюпували в ньому через край, виливались на батька потоком лихих, жорстоких слів. Потім хлопчик вискочив з хижі й повернувся аж пізно ввечері.

А другого ранку він зник. Зник із дому й луб’яний козубок у два кольори — в ньому перевізники зберігали мідні та срібні монети, якими люди платили їм за переправу. Зник і човен — потім Сіддхартха побачив його на другому березі. Хлопець утік.

— Я піду за ним,- сказав Сіддхартха; після того хлопчачого крику він усе ще тремтів від образи.— Дитині не можна блукати в лісі самій. Ще пропаде. Треба зв’язати пліт, Васудево, й перепливти на той бік.

— Плота ми зв’яжемо,— відповів Васудева,— й човна, що його малий украв, заберемо. Але самого хлопця не доганяй, друже, він уже не дитина, раду собі дасть. Він хоче дістатись до міста і має слушність, не забувай цього. Хлопець робить те, що проґавив зробити ти. Він дбає про себе, йде власною стежкою. Ох, Сіддхартхо, ти, бачу, страждаєш, але з твоїх страждань можна тільки посміятись, і скоро ти сміятимешся з них і сам.

Сіддхартха не відповів. У руках він уже тримав сокиру й одразу заходився зрубувати бамбук, а Васудева[ почав зв’язувати перевеслами стовбури докупи. Потім вони попливли через річку, течія знесла їх далеко вниз, і на другому боці плота довелося волочити попід берегом угору.

— А нащо ти взяв із собою сокиру? — спитав Сіддхартха в товариша.

— Про всяк випадок — якщо весло з човна загубилося,— відповів Васудева.

Але Сіддхартха здогадався, про що подумав товариш. Він подумав, що хлопець, мабуть, викинув весло чи поламав, щоб зігнати злість і помститись, а також, щоб вони не пустилися за ним навздогінці.

Весла в човні й справді не було. Васудева показав на дно човна, всміхнувся й подививсь на товариша так, наче хотів промовити: «Невже ти не бачиш, що хоче сказати тобі син? Невже ти не бачиш, що він не хоче, щоб його наздоганяли? » Але вголос Васудева про це й словом не прохопився. Він мовчки заходивсь майструвати нове весло. А Сіддхартха попрощався й вирушив шукати втікача. Васудева не став стримувати товариша.

Довго блукав Сіддхартха лісом, поки збагнув, що нікого він тут не знайде. Або, міркував він, хлопець уже вийшов з лісу й прибився до міста, або, якщо він іще десь тут, від переслідувача однаково ховатиметься. Поміркувавши ще трохи, Сіддх:артха збагнув, що й сам не дуже турбується про сина, бо в глибині душі певен: хлопець і не пропав, і не загрожує йому в лісі небезпека. Та все ж таки Сіддхартха невтомно йшов і йшов — тепер уже не для того, щоб урятувати хлопця, а тому, що не міг не йти, йшов тільки для того, щоб, може, побачити сина ще раз. Так він дійшов до міста.

На широкій вулиці в передмісті Сіддхартха спинився біля входу до мальовничого гаю, що в давні часи належав Камалі. Тут Сіддхартха колись уперше побачив її в паланкіні. Минуле ожило в його серці, і він знов побачив себе перед цими ворітьми — голого, бородатого молодого саману з припорошеним пилюкою чубом. Довго стояв Сіддхартха, дивлячись крізь відчинені ворота в гай, де під крислатими деревами походжали в жовтих рясах ченці.

Довго стояв у задумі він, і перед зором його пропливали картини, і він наслухав історію свого життя. Довго стояв він і дививсь на ченців, і бачив не їх, а юного Сіддхартху, і бачив, як під високими деревами походжає юна Камала. Виразно бачив Сіддхартха себе, бачив, як його пригощає Камала, як він приймає перший її поцілунок, як спогорда, зневажливо згадує про свої брахманські часи, як гордо і спрагло починає мирське життя. Побачив Сіддхартха і Камасвамі, слуг побачив, бенкети, гравців у кості й музик, побачив Камалину співучу пташку у клітці, прожив тим життям іще раз, вдихнув сансару, став знову старим, стомленим, знов відчув відразу, знов відчув бажання себе погасити, знов перейнявсь раюванням від священного Ом.

Довго стояв Сіддхартха біля воріт до гаю й нарешті збагнув, що пригнало його сюди бажання безглузде, що сину він не поможе, що набиватись йому не має права. Глибоку, мов рана, любов до втікача відчував у серці Сіддхартха й воднораз усвідомлював, що цю рану-любов йому дано не для того, щоб її вередити, а щоб вона глибшала й розквітала.

І те, що рана-любов не глибшала й не розквітала, навіяло на Сіддхартху смуток. Там, де була заповітна мета, що привела його сюди, вслід за втікачем сином, зяяла тепер, сама порожнеча. Зажурено сів Сіддхартха на землю, відчуваючи, як у серці щось умирає, відчуваючи порожнечу й не бачачи вже ні розради, ні мети. Так він сидів, заглиблений у себе, й чекав. Цього він навчився в річки — цього одного: чекати, мати терпіння, слухати. Отож він сидів, прислухався, сидів у вуличній пилюзі, прислухався до серця, чув, як воно б’ється стомлено й сумовито, ждав голосу. Не одну годину просидів Сіддхартха — згорбившись, прислухаючись, і картини перед його зором уже не поставали, він поринав у порожнечу, поринав усе глибше й глибше, не розбираючи дороги. І коли рана в ньому почала пекти вогнем, він нечутно промовив «Ом», і це Ом сповнило все його єство. Ченці в гаю вже побачили Сіддхартху й,