Читати книгу - "Сіддхартха"

чого цей хлопець покликаний, до якого шляху, до яких діянь, до яких страждань? Немало йому доведеться страждати, серце ж бо в нього черстве і горде, страждання таким випадають чималі, багато вони помиляються, чинять багато неправедного, беруть на себе багато гріхів. Скажи мені, любий мій, чи ти виховуєш сина? Чи ти його силуєш? Чи б’єш? Чи караєш?

— Ні, Васудево, нічого цього я не роблю.

— Я знаю. Ти ні до чого його не силуєш, ти не б’єш його, не попихаєш ним, бо знаєш: те, що м’яке, дужче за те, що тверде. Вода дужча за камінь, любов дужча за силу. Дуже добре, хвалю тебе. Та чи не помиляєшся ти, гадаючи, ніби його не силуєш, не караєш? Чи так не накидаєш ти хлопцеві пут своєї любові? Чи не ганьбиш ти його щодня, чи ще більш не обтяжуєш своєю добротою й терпінням? Чи ти не силуєш цього зманіженого, гордовитого хлопця жити під однією стріхою з двома старцями, які перебиваються самими бананами і яким рис — це вже ласощі, думки яких не можуть стати його думками, серця у яких старі, тихі й б’ються зовсім не так, як у нього? Хіба все це для хлопця — не примус, не покара?

Знічено дивився Сіддхартха в землю.

— То що ж тепер діяти, як ти гадаєш? — тихо озвався він.

І сказав Васудева:

— Одведи хлопця в місто, одведи його в материн дім. Там, либонь, ще зосталися слуги, їм його й припоручи. А як слуг там уже не зосталось, то знайди йому вчителя — не задля науки, а щоб Сіддхартха був з іншими хлопцями та дівчатами. Щоб жив у своєму світі. Про це ти ніколи не думав?

— Ти зазирнув мені просто в душу,— сумно промовив Сіддхартха.— Я думав про це вже не раз. Та скажи, як же віддати у світ цей хлопця, чиє серце і так черстве? Чи не здолає його погорда, чи не занапастить він себе насолодами й владою, чи не повторить усіх помилок свого батька, чи не зав’язне, не пропаде безнадійно в сансарі?

Ясно сяйнула усмішка в перевізника; він лагідно торкнувся Сіддхартхиного плеча й промовив:

— А спитай про це в річки, друже! Сам почуєш, як вона посміється з цього! Невже ж ти гадаєш, що чинив свої глупства, аби вберегти від них сина? А хіба вбережеш ти його від сансари? Як? Наукою, молитвами чи вмовляннями? Любий мій, невже ж ти забув оту давню історію — повчальну історію брахманського сина Сіддхартхи, яку ти колись розказав мені тут, на цьому ж таки місці? Хто вберіг саману Сіддхартху від сансари, від гріха, від неситості, від безумства? Чи вберегло б його батькове благочестя, напучення вчителів, власні знання й шукання? Який батько, який учитель уберіг би його від того, щоб зажив він своїм життям, сам пізнав увесь бруд У житті, сам на себе узяв провину, сам випив гіркого трунку, сам шлях свій знайшов? Невже ти гадаєш, любий, що шляху цього хтось уникне? Скажімо, синок твій — і тільки тому, що ти його любиш, що тобі так кортить уберегти його від болю, страждань і розпуки? Та навіть якби ти десять разів замість нього помер, то й цим би не перебрав його долі на себе й на дрібку.

Ще ніколи Васудева не говорив так багато. Сіддхартха щиро подякував, у зажурі пішов до хижі і довго не міг заснути. Васудева йому не сказав нічого такого, про що він не думав і не знав уже й сам. Думав і знав, а зробити нічого не міг; надто любив він хлопчика, надто сильна була його ніжність, надто сильний був страх утратити сина. Чи втрачав він коли через щось так голову, чи любив так нестерпно, так сліпо, так безнадійно і все ж так щасливо?

Несила було Сіддхартсі послухатись товаришевої поради, несила було віддати сина. Він і далі дозволяв малому попихати собою, і далі терпів від нього наругу. Сіддхартха мовчав і ждав; щодня починав він німу боротьбу ласкавості, безмовну війну терпіння. І Васудева мовчав і ждав — розважливо, лагідно, поблажливо. В терпінні вони обидва були майстри.

Одного разу, коли хлопцеве обличчя особливо нагадало Сіддхартсі про Камалу, на думку йому несподівано спали слова, що їх вона якось промовила —- колись давно, ще в їхній юності. «Ти не можеш любити»,— сказала Камала, і він погодився з нею і порівняв себе з зіркою, а звичайних людей — із листям, що опадав. І все ж у тих її словах Сіддхартха відчув і докір. Він і справді ніколи не міг ні через кого втратити голову, нікому не віддаватися цілком, не закохувався до безтями, не вчиняв задля любові дурниць, ніколи не був він на таке здатний, і в цьому, як йому тоді здавалося, полягала велика різниця між ним і звичайними людьми. Але тепер, відколи поруч з’явився син, тепер і він, Сіддхартха, став звичайнісінькою людиною, що когось любить, через когось страждав, втрачав в любові голову, вчиняє задля любові дурниці. Тепер і його нарешті пойняла, хоч і пізно, ця найглибша, найдивовижніша пристрасть, тепер і він страждав через неї, страждав гірко й усе ж таки був щасливий, був якийсь інший — чимось оновлений, на щось багатший.

Сіддхартха добре розумів, що ця любов, ця його сліпа любов до сина — не що інше, як пристрасть, почуття, вельми властиве звичайній людині, що це — сансара, каламутне джерело, темна заводь. І заразом він усе ж таки усвідомлював, що вона, ця його пристрасть — не абищо, вона потрібна, і живить її його власна сутність. І цієї насолоди також треба зазнати, цими стражданнями також треба перестраждати, ці дурниці також треба вчинити.

А Сіддхартха-молодший тим часом штовхав батька на ці дурниці, примушував старого запобігати, щодня принижував його своїми примхами. В цього батька не було нічого такого, що викликало б у нього, сина, захват, не було нічого такого чого б він, син, боявся. Він був славний чоловік, цей батько, славний, добродушний, лагідний чоловік, може, навіть глибоко благочестивий, може, навіть святий... Але все це були не ті чесноти, що ними можна було прихилити до себе хлопця. Цей батько, що тримав його в убогій хижці бранцем, навіював на нього нудьгу, просто-таки навіював нудьгу, і те, що на кожну шкоду він відповідав усмішкою, на кожну наругу — привітним словом, на кожну