Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона здригнулася, бо здалося, що Іветта мертва. Але крові ніде не видно. Повагавшись, підійшла, нагнулася і торкнула рукою Іветту за плече. Перед тим встигла подумати, яка ж вродлива її колишня подруга. Цей ледь розсунутий задок, підібгана під себе нога здатні були будь-кого спокусити і викликати захоплення. Манила до себе і персикова засмага спини і пліч.
Коли Таумі торкнулася плеча, Іветта шарпнулася, перевернулася на бік. Дивилася на Таумі, мовби вперше її бачила.
— Іди хоча б на ліжко, — сказала Таумі.
Іветта сіла на підлогу й раптом скрикнула:
— Боже мій, де я? Що зі мною? Чому я тут?
Вона затулила груди складеними навхрест руками. Обличчя її густо налилося рум’янцем.
— Де я? — ще раз запитала, тепер уже швидше простогнала вона.
— У мене, — сказала Таумі.
— Але чому, чому я гола? І тут, на цій підлозі…
— Ти що, нічого не пам’ятаєш?
— А що я маю пам’ятати? Ми що, знову з тобою напилися? Чи ти… Боже мій, ти що, викрала мене?
Здається, вона щось уже пригадувала. А тоді подивилася на Таумі. Її очі горіли.
— Ненавиджу! Як я тут опинилася? Це ти мене привезла вчора сюди?
— Заспокойся, — сказала Таумі. — Ти сама приїхала. Справді, одягнися хоча б.
— Так, я одягнуся… Мені, мені дуже холодно…
Іветта звелася на ноги. Її почало тіпати, мов у пропасниці.
— Я що, в твоєму домі? Справді в твоєму домі?
— Ти ж вчора приїхала сюди…
— Приїхала?
— Приїхала, дала прес-конференцію і захотіла стати моєю служкою.
— Я — твоєю служкою?
Іветта засміялася. Це був сміх ненависті, що став переростати в істерику. Вона кинулася до Таумі і, якби та не відхилилася, вдарила б її.
«їй пороблено», — згадала Таумі слова Маріонелли.
А втім, сама Маріонелла вже стояла в дверях. Вона сказала, що доведеться міс Іветті дати якесь плаття, бо та своє викинула вчора ввечері у бачок зі сміттям, перед тим пошматувавши. Таумі тим часом міцно схопила Іветту за руки. Вони поглянули одна одній в очі. І тут Іветта все пригадала. Пригадала і з жахом стала відступати, тягнучи за собою Таумі.
— Ти проклята відьма, — закричала Іветта.
— Я тобі нічого не зробила, — закричала й собі Таумі. — Ти сама приїхала до мене. Здається, це вже до тебе доходить?
Вона відпустила руку колишньої подруги. Та відступила і плюхнулася на невеличку тахту, що стояла біля стіни. Затулила руками тепер вже обличчя.
— Принеси їй якесь моє плаття, — звеліла Таумі Маріонеллі.
— Добре, я зараз.
Але коли Таумі ступила крок до голої незваної гості, та закричала:
— Не наближайся!
— Як хочеш, — Таумі спинилася. — Як хочеш. Зараз тобі дадуть вдягтися і відвезуть до міста. У тому, що з тобою сталося, я зовсім не винна. Хоча…
Таумі повагалася. Вона не вміла визнавати свою неправоту й вибачатися. Але тут її наче щось підштовхнуло.
— Хоча я повинна вибачитися перед тобою за той дурний інцидент. Справді, я б хотіла вибачитися.
— Вона б хотіла… Вона б хотіла… Ти ж геть зганьбила мене…
Іветта раптом ревно заплакала. Зарюмсала, геть як маленька дівчинка. Підштовхнута невидимою силою Таумі кинулася до Іветти, опустилася перед нею на коліна, обняла і стала пристрасно цілувати. Іветта взялася відбиватися та через хвилину затихла в обіймах подруги й коханки. Знову подруги. Вони обидві заплакали. Такими їх застала Маріонелла, що зайшла до кімнати з розкішною темно-бузковою сукнею в руках.
Через чотири з половиною години після цього Таумі Ремпбелл й Іветта Сімпсоні сиділи в Нью-Йорку в кабінеті одного з найкращих (чи й найкращого) психоаналітиків США Джеймса Дональда Річардсона. До Нью-Йорка вони прилетіли на персональному гелікоптері Таумі, маленькому, але зграбному, що вміщував четверо осіб. Перед тим, проконсультувавшись з адвокатом і своєю прес-службою, Таумі звеліла дати в пресу повідомлення: вчорашній інцидент біля її будинку був звичайним розіграшем, такою собі безневинною витівкою. І якщо декого він, судячи з повідомлень телеканалів, епатував, то що ж, це лише свідчить: розіграш вдався. Тим гірше для журналістів, котрі не змогли це розпізнати. Дружба з міс Іветтою просто відновлена, от і все.
Тепер вони з Іветтою сиділи в кабінеті Донні, як називала Таумі Річардсона за його другим ім’ям. Донні був високим, піджаристим, худим, здатним от-от, як здавалося, скластися надвоє. Руда шевелюра, запалі щоки, гострий ніс, очі-буравчики робили його схожим водночас на лиса, котрий винюхує здобич, і на змія в засідці, що цю здобич підстерігає. Він був схожий на клоуна, що готовий виступити на манежі, варто лише одягти на голову ковпака, а на носа довгу накладку з кулькою на кінці, і на актора, котрий щойно невдало відіграв роль Гамлета. Однак Таумі знала: за цією зовнішністю криється гострий розум, уміння аналізувати будь-яку ситуацію і розкладати заплутану психологічну колізію. Донні був здатен знайти в темряві людської психіки саме ту нитку, за яку треба потягти, аби перед пацієнтом раптом спалахнуло світло.
Таумі чесно виклала йому все, що знала про події останнього часу, які сталися з нею та Іветтою, — від їхнього конфлікту до вчорашньої дивної прес-конференції із ще дивнішим бажанням Іветти служити їй, бути рабою і світанковим прокиданням подруги, коли та спочатку нічого не пам’ятала, а потім наче подвійно прокинулася такою самою, як була колись.
Не обминула вона і своїх таких дивних почувань цієї ночі: безсоння, тривоги, бажання шукати прихистку в когось далекого і невідомого, потребу спілкування, коли здавалося — от-от хтось зайде до кімнати, небажаний, якого слід боятися, ледве вона перестане говорити. І дивні, загадкові слова Маріонелли про ніж, що виростає з помсти й ненависті.
— Гіпноз? — спитала вона, закінчивши. — Якщо так, то хто? Чи те, що зі мною було, звичайні невротичні прояви? Ви ж знаєте, я таки психопатка.
Річардсон слухав уважно її розповідь, це Таумі бачила, бо, як вона закінчила, наче поринув у транс: погляд його став геть відсутнім, він подумки відлетів кудись далеко. У відповідь на здивований позирк Іветти Таумі замахала рукою і заперечливо похитала головою. Не заважай, Донні неодмінно зараз знайде вихід, він вирушив до нього своїм, тільки йому одному відомим шляхом.
Відсутність Річардсона була довгою. Дуже довгою. Стрілка старовинного годинника, прикрашеного двома химерними фігурками птахо-звірів, встигла пройти дві поділки. Але, наче прокинувшись через десять хвилин, Джеймі Дональд Річардсон сказав, що пояснити все, що відбулося, лише гіпнозом було б надто просто.
— Коли у вас виникло бажання провести цю прес-конференцію, міс Іветто? — спитав він.
— Здається, чотири дні тому, — відповіла Іветта. — Хоча бажання помиритися з Таумі виникло значно раніше.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.