Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

class="p1">Іван був не знайомий з тонкощами психіатрії і психології, тому й не знав, що той, хто себе дурником вважає, таким не є насправді. Він багато чого не знав. Просто дивився на маму, доки та не витерпіла й не пообіцяла, що бити не буде, й останній раз прощає Іванові його хатнє злодійство.

Іван зліз по драбині на землю й поцілував маму.

Відчинив двері і побачив, як небо на сході із сірого на очах стає білуватим. Потім воно пожовтіє, бо ж там десь має викотитися великий окраєць сонця. Та, щоб його побачити, треба було вийти за садок. Іван туди й пішов.

— Ну куди ти босий, ноги замажеш…

Мала б мама сказати, що простудиться. Та Іванові не звикати босим ходити. Холодить підошви ніг земля, грудки лоскочуть, тільки пальцям, як на камінці наштовхуються, боляче. Іде Іван. Він вийшов за сад, рукою об крайню, стару вже, сливку обперся і став ждати сонця. От-от окраєць білої булки, чи то ромашка велика — на небо викотиться. Жде Іван того дива.

…А вдень на їхньому подвір’ї побачив Іван гостю незвичну — Зінаїду Антонівну, вчительку.

Став, остовпів — така гостя заходить. Жар на щоки приснув, бо вчорашню стрічу пригадав. Скаржитися мамі прийшла? Чого б то їй, яке їй діло до Івана? Він сам по собі й волен пити, коли захоч і як хоч. А тая Зіна, Зіна-корзина, вчителька, хі-хі, підходить і пильно дивиться на Івана.

— Доброго дня вам, Іване Миколайовичу.

Іван Миколайович? Терпне щось у Іванових грудях, язик неслухняний…

— Доброго… Дня…

Коли привіталися вона й сказала:

— Щось ви, Іване Миколайовичу, про уроки наші забули.

— А треба? — засоромлено сказав Іван, радий, що так обернулося.

— Аякже, — сказала вчителька. — Вважайте, що канікули закінчилися. Я й прийшла нагадати.

«Господи, вона ж учора бачила мене, як я до Омеляна в бар ішов, — жар приснув до Іванових скронь. — Добре, що хоч не п’яного… А може, й п’яного бачила? Ну, як заглядала…»

VIII.Таумі

Таумі тоді не спала цілу ніч, точніше, засинала й знову прокидалася. Думка про ніж, про ніж, що росте із зерен смирення й покори, не покидала її.

Дурна фраза, сказана чорною нахабою Маріонеллою.

Образ, що наче простромлює серце.

Вона така вразлива?

Враз… лива…

Зрозумівши, що не швидко засне, десь після третього прокидання Таумі стала надзвонювати з мобільного по своїх знайомих, приятелях і приятельках, подругах, друзях, коханцях і коханках — колишніх і теперішніх. Її свавільні пальчики торкалися кнопок — і прокидалися люди різної статі і статків у Америці, здивовано питали, що трапилося, чому вони потрібні дорогоцінній пані Таумі, а по другий бік океану, в Європі, питали, чому вона не спить і що сталося.

— У мене безсоння, — вередливо повідомляла Таумі.

І ніхто не посмів обуритися, що своїм безсонням вона так щедро ділиться з усіма, що розсіює його зернята (пелюстки, безсоненята) на просторах двох, ба навіть трьох континентів. Тільки відомий актор Річард Бартенс сказав, що вона заважає йому зваблювати одну багату леді. Та ця скотина, колишній боксер Мейсон (йому зателефонувала одному з останніх), спитала знущальним тоном:

— І що, поряд нема нікого, аби тебе гарненько відтарабанив? До чого ж ти дожилася, кізочко!

— Пішов ти, козел! — Таумі послала круте слівце на Пуерто-Ріко, де зараз ошивався Мейсон, який колись приносив їй стільки насолоди і єдиний на цій планеті міг добряче віддубасити, а вона йому це простити.

Ще зо два дзвінки, і порожнеча в душі Таумі стала нестерпною.

Таумі глянула на мобільника. Виходить, вона пробалакала майже три години. Про все і ні про що. Все ж дізналася про показ осінніх суконь, про який досі не знала. Кутюр’є Леонардіс виправдовувався — у нього скрута, тимчасова, звісно, і він цього разу не зміг би заплатити такого гонорару, як перше, тому й не повідомив.

«Ще один кандидат у банкрути», — з легкою зневажливістю подумала Таумі.

І все ж їй кольнуло те, що, як би там не було, а її обходять. Заради неї не пнуться зі шкіри і не залазять у борги. Невже вона стає однією з багатьох? Два діаманти від того Леонардіса десь зберігаються в одному з її маєтків. Один із ледь помітною вигравіюваною квіткою на ньому. Спогад про давній короткочасний роман (Леонардіс був бісексуалом) ще можна здобути із надр її перлинної пам’яті.

Вона знала про причину скрути Леонардіса — його вичавила, видушила, мов перезрілий лимон, одна із відомих світських левиць — Грета, Грета Варбенс і її коханець — молоденький і вродливий, гламурненький, якого вона подарувала тому ж Леонардісу. Грета виграла поєдинок із ним і гідно помстилася за… А втім, хіба так важливо за що — колишнє небажання одружитися чи недостатнє для Грети забезпечення, сума багатства Леонардіса, його невміння вчасно вийти з гри і справжня закоханість: спочатку в Грету, а потім у її не менш жорстокого і захланного хлопчика. Втім, Таумі не надто переймалася жорстокістю цього світу. Він є такий, як є. Вона його не змінить, і лишився якийсь десяток, якщо не менше, літ, коли вона може диктувати йому свої правила гри. Зрештою, продавати за вигідною ціною свою красу і чарівність, те невловиме, що властиве їй одній, лише її. Тільки й тільки їй, Таумі. Таумі Ремпбелл, величній, могутній пантері. Слово «пантера», цей епітет у поєднанні з іншими словами (чорна, чарівна, блискуча, як там ще) не дратував, навпаки, подобався і навіть тішив її.

Чорна пантера підвелася з ліжка і справді по-кошачому потяглася. Граціозно вигнулася її спина, забриніло все тіло. Звісно, можна було випити снодійне, заспокійливе, викликати з Нью-Йорка персонального, закоханого в неї психоаналітика, підняти з постелі командира її персонального гелікоптера і полетіти до океану, до дідька, до біса, терміново викликати коханця, що відразу помчався б крізь ніч. Чомусь після цієї ідіотської прес-конференції нічого цього не хотілося. Тільки чути чийсь голос. Чий? Всіх і нікого конкретно?

За вікнами замку-палацу вже просіювався світанок, коли Таумі пройшлася кімнатами і коридорами маєтку. Вона йшла до Іветти.

Знайшла її у будиночку для прислуги. Таумі так довго не могла її знайти, що вже було затривожилася. Але махнула рукою до охоронця, який поткнувся було за господаркою, коли вона ступила до невеличкого будиночка, що прилягав до палацу: стій, мовляв, там.

Іветта лежала гола-голісінька посеред кімнати, що примикала до кухні. Спала на підлозі ничма, підклавши ліву руку під щоку, а біля правої, відставленої вбік, валявся великий гострий ніж, яким розрізали рибу.

«Ось