read-books.club » Фентезі » Сяйво 📚 - Українською

Читати книгу - "Сяйво"

119
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Сяйво" автора Стівен Кінг. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 157
Перейти на сторінку:
пальці рухалися з граціозною спритністю.

— Я зразу ж відішлю його всередину, — сказав він.

— Чудово, — сказала Венді і провела їх до дверей. Джек усе ще шукав очима Уллмана. Останні з гостей «Оверлука» виписувалися біля стійки.

Розділ одинадцятий

Сяйво

Зразу за дверима купою громадилися чотири сумки. Себто, три з них були величезними, пошарпаними валізами, обтягнутими фальшивою крокодилячою шкірою чорного кольору. Остання — надзвичайного розміру торбою на блискавці, з линялої шотландки.

— Гадаю, з оцією ти можеш упоратися, чи не так? — спитав його Хеллоран. Одною рукою він підчепив два великих кофри, а третій піддав собі під пахву.

— Звісно, — відповів Денні. Ухопившись обома руками за торбу, він потяг її вслід за кухарем униз по сходах, мужньо намагаючись не кректати, не виказувати, яка вона важезна.

Відтоді, як вони прибули, здійнявся дошкульно пронизливий осінній вітер; він свистів на автостоянці, і Денні, який пхав поперед себе торбу на блискавці, буцаючи її колінками, змушений був замружувати очі аж до щілинок. Кілька заблукалих осикових листків з деренчливим шурхотом перекидалися по тепер уже майже спорожнілому асфальту, вмить навернувши Денні на думку про ту ніч минулого тижня, коли він прокинувся з кошмару і почув — чи принаймні подумав, ніби почув, — як Тоні каже йому не їхати.

Хеллоран поставив свої валізи долі біля багажника бежевого «Плімута Ф’юрі».

— Машина незавидна, — відверто поділився він з Денні, — просто орендована на раз. Моя Бессі на тім кінці. Ото так машина. «Кадилак» тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, а чи кльово вона бігає? Ще б пак. Я її тримаю у Флориді, бо надто стара вона, щоби пхатися по цих горах. Тобі допомогти з отим?

— Ні, сер, — відповів Денні. Він спромігся протаскати «оте» останні десять-дванадцять кроків без кректання і поставив його, зітхнувши з великим полегшенням.

— Молодчага, — похвалив його Хеллоран. Він видобув з кишені свого синього сарджевого піджака величеньку низку ключів і відімкнув багажник. А ставлячи всередину речі, сказав:

— Ти сильно сяєш, хлопчику. Найдужче за будь-кого, кого я зустрічав за все життя. А мені в січні виповниться шіісят років.

— Га?

— Ти маєш особливий дар, — сказав, обертаючись до нього, Хеллоран. — Сам я це завжди називав сяйвом. Так само й моя бабуся це називала. Вона його теж мала. Коли я ще був хлопчиком, не старшим за тебе, ми з нею часто сідали в кухні й провадили довгі балачки, не розкриваючи ротів.

— Справді?

Усміхнувшись на роззявлений рот Денні, на його ледь не голодний вираз обличчя, Хеллоран запропонував:

— Ходімо, посидиш зі мною в машині кілька хвилин. Хочу побалакати з тобою, — і закляпнув капот багажника.

Венді Торренс побачила з вестибюля «Оверлука», як її син сідає на пасажирське сидіння машини Хеллорана і в той же час великий чорношкірий кухар займає місце за кермом. Раптом прохромлена гострим страхом вона було відкрила рота сказати Джеку, що Хеллоран не брехав, пропонуючи забрати їхнього сина до Флориди — ось воно, прямо на очах відбувається викрадення. Але вони як сіли, так просто й сиділи. Їй ледь видно було маленький силует голови сина, уважно обернутої до великої голови Хеллорана. Навіть з цієї відстані ця маленька голівка мала впізнаваний їй нахил — так її син дивився телевізор, коли там показували щось особливо йому цікаве чи коли грав з батьком у «відьму» або в той ідіотський крибедж[77]. Джек, який усе ще видивлявся Уллмана, нічого не помітив. Венді змовчала, нервово спостерігаючи машину Хеллорана, загадуючись, про що там між ними може йтися, якщо Денні таким чином нахилив голову.

Хеллоран у машині говорив:

— Типу самотньо якось почуваєшся, коли думаєш, що ти такий єдиний, ге?

Денні, якому бувало і самотньо, і подеколи лячно, кивнув:

— А я єдиний, кого ви зустріли такого? — запитав він.

Хеллоран розсміявся, похитавши головою:

— Нє, синку, нє. Але ти сяєш найдужче.

— То значить, таких багато?

— Нє, — сказав Хеллоран, — але зустрічаються. Багацько людей мають дрібку сяйва в собі. Вони про це навіть не здогадуються. Але, скидається на те, що такі завжди з’являються з квітами, коли їхнім дружинам журно при місячних, вони добре складають шкільні іспити, до яких навіть не готувалися, й, тільки-но увійшли до якогось приміщення, вони вже добре собі уявляють, як там почуваються люди. Я таких знав був піісят чи, може, шіісят. Але хіба лишень дюжина, рахуючи й мою бабцю, самі розуміли, що вони сяють.

— Ого, — відгукнувся Денні, а тоді, подумавши: — А ви знаєте місіс Брант?

— Оту? — перепитав Хеллоран зневажливо. — Та нє, вона не сяє. Тільки по два-три рази щовечора відсилає назад подані їй страви.

— Я знаю, що вона не сяє, — завзято кивнув Денні. — Але ви знаєте того чоловіка в сірій уніформі, що подає машини?

— Майка? Звісно, я знаю Майка. А він до чого?

— Містере Хеллоран, чому їй схотілося його штанів?

— Про що це ти говориш, хлопчику?

— Ну, коли вона дивилася на нього, вона думала, як гарно було б їй залізти в його штани, тож я просто дивуюся, чому…

Проте далі він не договорив. Хеллоран закинув назад голову, і глибинний, брутальний регіт вибухнув з його грудей, розкочуючись артилерійською канонадою по салону машини. Та так потужно, що аж сидіння тряслося. Денні лише усміхався, зачудований, але врешті цей ураган, то стихаючи, то відновлюючись поривами, вщух. Хеллоран видобув з нагрудної кишені велику шовкову хустину розміром, як білий прапор капітуляції, і витер собі мокрі від сліз очі.

— Хлопче, — почав він, усе ще потроху порскаючи, — ти дізнаєшся всього, що тобі тра’ знати про людську природу, іще до того, як тобі стукне десять. Не знаю навіть, заздрити мені тобі чи навпаки.

— Але місіс Брант…

— Та викинь її з голови, — перебив той. — І ще, не питайсь про таке в своєї матінки. Ти її цим тільки розстроїш, второпав, що я тобі кажу?

— Так, сер, — відповів Денні. Він усе второпав абсолютно правильно. Подібними речами він було засмучував маму й раніше.

— Ця місіс Брант усього лиш брудна стара баба, якій свербить, ото й усе, що тобі варт знати. — Він допитливо поглянув на Денні. — Чи сильно ти можеш вдарити, доку?

— Га?

— Ану, брязни мені. Кинь

1 ... 26 27 28 ... 157
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сяйво», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сяйво"