Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"

Представивши його публіці, директор виголосив ще одну «коротку» промову:

— Мої високоповажні глядачі! Я не збираюся наразі розповідати вам про ті великі труднощі, які я мав подолати, щоб зрозуміти, як підпорядкувати собі цього ссавця, який ще вчора вільно і безтурботно стрибав у висушених сонцем тропічних долинах. Зверніть увагу на те, який дикий у нього погляд! З огляду на те, що всі інші методи привести його в цивілізований чотириногий вигляд виявлялися недієвими, мені доводилося часто говорити з ним перевіреною мовою батога. Однак, хоч яким я був із ним лагідним, він не любив мене, навпаки — ненавидів дедалі дужче. Проте за науковою системою Галлеса я відкрив у його голові маленьку звивину, яку навіть медичний факультет у Парижі визначив як ту, що знаменує собою геніальність у мистецтві танцю. І я використав це відкриття для того, щоб навчити його танцювати, а також стрибати через обруч і паперову діжку. Тож спершу дивуйтеся! Потім судіть! І ще, дозвольте мені, синьйори, запросити вас на вечірню виставу, що відбудеться взавтра. Якщо ж дощ вплине на погоду, виставу буде перенесено з вечора на одинадцяту годину пополудні.

Після чергової зливи нісенітниць на вуха глядачів директор ще раз низько поклонився, повернувся до віслючка і сказав:

— Уперед, Піноккіо! Перш ніж ви якнайкраще покажете своє мистецтво, вітайте цю високошановну публіку — кавалерів, дам і дітей!

Піноккіо слухняно підігнув передні ноги і залишався на колінах, поки директор цьвохнув у повітрі батогом і крикнув:

— Кроком!

Тоді ослик знову встав на свої чотири ноги і закрокував навколо арени. За хвилину директор вигукнув:

— Клусом!

І Піноккіо слухняно перейшов з кроку на клус.

— Учвал!

І Піноккіо пустився у чвал.

— Навскоки!

І Піноккіо побіг щодуху. Аж раптом директор підняв руку і пальнув з пістолета в повітря.

При цьому пострілі ослик прикинувся пораненим і впав на землю, як мертвий.

Коли він під бурю оплесків знову звівся, то, зрозуміло, підняв і голову, озирнувся… і побачив в одній ложі вродливу пані. На шиї в неї висів важкий золотий ланцюг, а на ланцюзі — медальйон. А на медальйоні був портрет Дерев’яного Хлопчика.

«Це мій портрет!.. Ця синьйора — Фея!» — осяяло Піноккіо. Він одразу впізнав Фею і, охоплений радістю, хотів покликати:

— О Феє, о люба Феє!

Та замість цих слів з його горлянки вирвався такий гучний і затяжний рев, що всі глядачі, а особливо діти, мало не луснули зо сміху.

Директор ударив його руків’ям батога по носу, аби дати йому зрозуміти, що непристойно ревти на публіці.

Бідолашний ослик висолопив язика і безперестану облизував свою мордочку, тамуючи біль.

Та як же віслючок-Піноккіо здивувався і засмутився, коли, вдруге підвівши голову, побачив, що ложа порожня і Фея зникла.

Він почувався невимовно нещасним. Його очі налилися слізьми, що потім ручаями потекли по морді. Та ніхто цього не помітив, а тим паче директор, який знову цвьохнув батогом і загорланив:

— Сміливіше, Піноккіо! Тепер ви покажете цим синьйорам, як чудово ви вмієте стрибати через обручі.

Піноккіо спробував це зробити двічі або тирчі. Та щоразу, опиняючись перед обручем, він не стрибав через нього, йому значно легше було пробігти під ним.

Нарешті віслючок зібрався і наважився стрибнути, але, на лихо, задні ноги випадково зачепилися за обруч, і він гепнувся по той бік обруча, як лантух із зерном.

Коли знову звівся на ноги, виявилося, що він скульгавів і насилу зміг дошкутильгати до свого стійла.

— Піноккіо! Ми хочемо бачити віслючка! Сюди віслючка! — кричали діти в нижніх рядах, співчуваючи нещасній тварині.

Але цього вечора вони ослика більше не побачили.

Наступного ранку ветеринар оглянув його і постановив, що Піноккіо залишиться кульгавим на все життя. Тоді директор сказав конюхові:

— Що мені робити з кульгавим віслюком? Це ж дармоїд. Відведи його на базар і продай.

На базарі вони швидко знайшли покупця, який поцікавився в конюха:

— Скільки ти хочеш за кульгавого ослика?

— Двадцять лір.

— Я даю тобі одну ліру. Не думай, що мені потрібен цей осел. Мені потрібна лише його шкура. У нього така красива міцна шкура, що я хочу зробити з неї барабан для сільського оркестру.

Можете собі уявити відчуття Піноккіо, коли він почув, що стане барабаном!

Хоч-не-хоч, а покупець сплатив одну ліру і відразу ж повів ослика до берега. Там він почепив йому на шию великого каменя, прив’язав до його ноги мотузку, інший кінець якої залишився в руці чоловіка, і сильним поштовхом зіпхнув віслюка у воду.

Піноккіо з величезною каменюкою на шиї одразу ж пішов на дно. А покупець, як і раніше, міцно тримаючи в руці мотузок, сів на скелю і став терпляче чекати, поки віслюк потоне, аби потім здерти з нього шкуру.

Розділ 34

Піноккіо з'їдають морські риби, і він знову стає Дерев'яним Хлопчиком. Та все одно потрапляє в халепу — його ковтає страшна Акула

Віслючок пробув під водою вже майже п’ятдесят хвилин, і покупець вирішив: — Ну ось, мій бідолашний кульгавий ослик уже точно захлинувся. Тож можна його витягнути і зробити з його шкури красивий барабан.

Він почав витягувати мотузок. Він тягнув, тягнув, і як ви гадаєте, що нарешті вигулькнуло на поверхню води? А нагору замість мертвого віслючка виплив живий-живісінький Дерев’яний Хлопчик, звиваючись, як вугор.

Коли нещасний покупець побачив Дерев’яного Хлопчика, він подумав, що марить, і заціпенів, широко роззявивши пельку і вирячивши очі.

Трохи оговтавшись, він промимрив, тремтячи і затинаючись:

— А де ж ослик, якого я кинув у море?

— Цей ослик — я, — сміючись, відповів Дерев’яний Хлопчик.

— Ти?

— Я!

— Ах ти, шахраю! Ти кепкуєш із мене?

— Я… кепкую? Аніскілечки, синьйоре. Я кажу цілком серйозно.

— Та як це могло статись? Щойно ти був кульгавим осликом, а у воді перетворився на Дерев’яного Хлопчика — якась чудасія!

— Може, це наслідок впливу морської води. Море любить пожартувати.

— Стережися, Дерев’яний Хлопчику, стережися!.. Не думай, що можеш веселитися за мій кошт. Горе тобі, якщо мій терпець урветься!

— Послухайте, синьйоре, я розповім вам свою історію. Розв’яжіть мені ногу, і я вам усе розкажу.

Покупець, що аж згорав із цікавості, відв’язав мотузку, і Піноккіо, відчувши себе знову вільним, як птаха, почав свою історію:

— Раніше я був Дерев’яним Хлопчиком, таким, як зараз. І я дуже хотів стати справжнім хлопчиком, яких багато в цьому світі. Та я не хотів учитися і піддався впливу поганих друзів, утік з дому… і однієї страшної днини прокинувся довговухим і довгохвостим…