Читати книгу - "Брамник"

Ільмарранен мотав головою, відмовляючись; величезними ковтками поглинав молоде вино й вдячно посміхався Свену.

Коли ніхто не чув, той наближав свої губи до Руалового вуха й давлячись реготом шепотів:

— Браво, Руале! А коли ви зметикували, що це пес?

Або:

— Виходить, порване вухо? Комедія, справжня комедія!

Руал незмінно знизував плечима й промовляв поблажливо:

— Не смішіть людей, Свене… Який вовкулака серед білого дня?

Той реготав безгучно, але заразливо, до сліз.

Спекотний день потроху переходив у задушливий вечір, поволі розходився базар. Низки возів тяглися додому, у селище, гості ж здалеку лаштувалися побіля вогнищ, готуючись і заночувати тут-таки, під возами. На вцілілий по відвідинах перевертня хлівець навішено було величезний замок, його власник довго прощався з Руалом, дякував, потискав йому руку. На охололому небі спалахнули перші зірки.

— Куди ви тепер? — спитав Свен, коли вони вдвох побрели спорожнілим шляхом. — Де заночуєте?

— А я не ночуватиму, — замислено озвався Руал. — Ітиму далі… Вночі не спекотно.

— Не сидиться, — з розумінням кивнув Свен. — Тягне вперед, невідомо куди, аби в дорогу, аби йти, начебто підошви сверблять… Адже так?

— Так, — відповів здивований Руал.

— Отак і в мене, — сказав Свен.

Якийсь час вони йшли мовчки. Поминули селище, яке засинало, і вийшли на широкий шлях, що губився вдалині. По всьому степу гриміли хори цикад.

— Ми в чомусь подібні, — порушив мовчанку Свен. — В чомусь родичі: обоє відрізняємося від інших двоногих… Може, ви й не помітили, Руале, що я не такий, як інші. Але я-бо відразу відчув це у вас… Ми обоє здатні на вчинки, які з першого погляду неможливо пояснити. От ви врятували собаку, а навіщо?

Руал знизав плечима:

— Терпіти не можу страт… І катів.

Вони знову замовкли. Нічний вітер розносив запахи сотень цілющих трав. Над головами подорожніх матовою дугою вигинався Чумацький шлях.

— А от ви мені допомогли, — сказав Руал. — А навіщо?

Свен розсміявся:

— Сам не знаю! Втім, мені було цікаво. Досі я нікого не рятував.

З-за обрію неквапно виповзав червоний, мов жар, місяць. Свена охоплювало дедалі більше натхнення, він посміювався сам до себе, раз у раз дружньо ляскав Руала по плечі, наспівував щось без слів і мелодії. Задерикувато світилися його зелені очі.

А місяць підіймався величезний, круглий, він змінював колір, наливався жовтим. Плями неправильної форми робили його схожим на байдуже, застигле обличчя. Свен майже пританцьовував:

— Ах, любий Руале! Що може бути краще, ніж іти ось так нічним, пустельним степом, видивлятися на місяць, дружньо теревенити? А ви чудовий співрозмовник, ви вмієте слухати… Нечасто зустрінеш аристократа духу, подібного до вас… Однак настав час розлучатися. Назавжди. Прощавайте, дорогий Руале.

Він зупинився посеред шляху. Ільмарранен здивовано озирнувся — ні будівлі, ні вогника. Свен дивився на нього, посміхаючись:

— Приємно було познайомитися, друже мій.

Він солодко позіхнув, і в світлі місяця, що раптом зблідло, Руал побачив хижі, нелюдські ікла, що стрімко подовжувалися.

Ільмарранен скрикнув і завмер, ніби цвяхом прибитий до шляху, не в змозі вичавити з себе ні звуку. Свен посміхнувся — палахкотіли зеленим вузькі очі, ікла відбивали місячне світло, як кістяні леза. Вивіреним сильним рухом комерсант відштовхнувся від землі, перекидаючись назад, перевернувся в повітрі, впав на чотири лапи — величезні, страшні знаряддя вбивства.

Вони стояли один проти одного — безпорадна, ослаблена жахом людина й страховисько-перевертень, кат за покликанням.

Верещали цикади.

За мить, яка Руалові здалася вічністю, вовкулака повільно розтяг вузькі чорні губи, з-під яких стирчали ікла, хльоснув себе по боці мускулястим хвостом, неквапно повернувся й пірнув у темряву.

Руал стояв на дорозі, не в змозі поворухнутися.

* * *

Лиховісна пригода з дівчиною Міреною прискорила наш від’їзд із міста Каратова. Ми знову ковтали дорожню куряву, ночували в тавернах і притулках.

Становище моє ставало дедалі незручнішим. Я цілком втратив право на будь-які особисті розмови: ні з ким не міг розмовляти без Лартового нагляду. Мені суворо заборонили самостійні прогулянки та знайомства. Легіар був знервований, нестриманий і час від часу виливав на мене своє роздратування. Якось він у темному готельному коридорі налетів на важкий рогатий вішак і в нападі люті миттю викинув його у вікно. Але невдовзі двом дужим хлопцям довелося тягти вішака назад, і вони, між іншим, ледве впоралися!

У трохи більших селищах ми зупинялися на день, на два, й тоді хазяїн замикав мене в номері вбогого готелю, повному тарганів, — саме замикав, позбавляючи можливості вийти самому чи впустити яку-небудь Мірену з проріканнями, що пузиряться на вустах. Начебто я винен був у божевіллі Орвіна, у всіх цих дурних жартах, історіях про «Третю Міфічну»! Як би там не було, подорож мене дедалі більше гнітила.

Нарешті ми прибули в місто Фалет, вдвічі більше й поважніше за Каратів. Але це місто мені сподобалося вдвічі менше. Знов цікаві задивлялися на нашу карету, а слуги в готелі штовхали один одного ліктями й шепотілися: «Чарівник, маг!» Увесь цей галас мене дратував, а не радував.

Перший вечір у готелі ознаменувався надзвичайною і неприємною подією. У полум’ї каміна зненацька з’явився Бальтазарр Ест.

Звісно, не він сам, а тільки обличчя його, жовчне та зле, відображене ніби у невидимому дзеркалі. Я з щипцями для каміна в руках, зойкнув і відскочив, а хазяїн перекинув важке крісло, в якому сидів.

— Це як же розуміти, Легіаре?! — без жодних передмов прогугнявив Ест із каміна. — Ви усвідомлюєте, що звільнення Маррана…

Ларт і не писнув, тільки вихопив у мене важкі щипці й люто тицьнув ними в палаючі поліна. Зображення Еста заколивалося і з неголосним шипінням розтануло.

Хазяїн спробував удати, що нічого серйозного не сталося, однак цілу ніч не давав мені спати, крокуючи туди-сюди по кімнаті.

Далі всі пішло, як раніше.

Замкнений у номері, я, привчений до тривалої вимушеної самотності, взявся розкладати пасьянси. Це заняття стало мені єдиною розрадою. За довгі тужливі години старенькі карти настільки витерлися, що складно було відрізнити даму від короля. Я перекладав їх так і сяк і думав: за що мені випала така доля, чого хоче мій хазяїн, і чи не втекти взагалі… Аж раптом повернувся ключ у замковій шпарині й на порозі став Ларт, та який! Дуже давно не був він такий захоплений.

— Ну нарешті щось варте уваги! — вигукнув він майже весело. — Збирайся-но, пане чарівнику, сьогодні в нас надзвичайно важливий візит! — і одним рухом змів мої карти, а пасьянс же саме підходив до кінця, і вдало розкладався, а це буває вкрай рідко!

Сповнений недобрих передчуттів у очікуванні чергової авантюри, я почистив