Читати книгу - "Биті є. Гоцик"

– Коли?! – закричав Ілія і прокинувся.

Ковдра зволожніла від гарячих мрій. Ілія сидів на постелі, ніяк втямити не міг: Міліца з роду Црноєвичів, золото, еліксир безсмертя… Здається, плакав од прикрощів. Так то був сон? Чи ні? Усе той самий дім. Вікна з важкими білими завісами. Комод чорного дерева і стіл з мармуром. Куті свічники…

До кімнати увійшла молода жінка.

– Міліцо! – вигукнув мимоволі.

Жінка насупилася, здивовано зиркнула на Ілію.

– Мене звати Софія.

– Але вчора… тебе звали Міліцою. Міліцою з роду Црноєвичів.

– Вчора ти спав цілісінький день.

– Не може бути! Я пам’ятаю, як розмовляв…

– …Уві сні. Ти проспав майже дві доби, – жінка пішла до столика, заходилася витирати його м’якою льняною серветкою. – Певно, дуже втомився. Я не стала тебе будити, хоча зараз надворі ніч. Час знову вкладатися спати.

– Ніч? Але тут не буває ночі, – Ілія геть розгубився.

– Там, де немає ночі, немає і майбутнього…

Софія дістала з комода важкий фаянсовий таріль, поставила поряд із каструлею – над нею здіймалася прозора, ледь золотава пара. Жінка зачерпнула з каструлі, вилила у таріль черпак гарячого запашного супу.

Ілія ковтнув слину не голоду – ошелешення. Без засторог роздивлявся хазяйку, кімнату… Тут існувало все те, що було й того вечора, коли він наважився постукати у двері будинку, над яким вився золотавий дим. Столик з мармуровою стільницею, комод, свічники… Не вистачало хіба що пласких золотих віддзеркалювачів, що вони кріпилися біля кожної свічки. Віддзеркалювачі щезли. Від того світло у кімнаті враз втратило пекучий блиск, стало м’яким, заспокійливим. Та й обличчя Софії, приголомшливо схожої на Міліцу з роду Црноєвичів, не лякало маскою застиглої вроди. Здавалося, від жінки линуло таке м’яке світло, що воно розливалося кімнатою. Та в куті Ілія помітив дивне доробало, на якому вночі Міліца виплавляла золото.

Підвівся. Пішов до незрозумілого механізму.

– Що це? – запитав хижо, ніби тільки-но підловив Софію на брехні.

– Він приносить мені золото, – відповіла жінка, вказала на шмат зітканої візерункової тканини.

Обережно взяла до рук таріль з гарячим супом, поставила на стіл.

– Це тобі… Скуштуй. Це особливий суп.

Пропозиція скидалася на прохання задовольнитися одноєвровою монеткою після того, як втратив мільйон.

– Дякую, – видушив Ілія. – Не можу…

– Спробуй… Не пошкодуєш, – відповіла Софія зі значенням, наче гаряче вариво мало занурити Ілію у чергову таємничу реальність.

Ілія скривився, взяв ложку, та піднести до рота не встиг.

Двері відчинилися. Поріг переступив високий кремезний хлопець.

– Доброї ночі, – мовив украй ввічливо. – У вас тут не зачинено… Дозвольте переночувати?

Ілія підвів очі і ледь не впав зі стільця – перед ним стояв Гоцик.

– Проходь, – почув голос Софії. – Зараз наллю тобі гарячого супу.

Гоцик кивнув, роззирнувся і побачив Ілію.

– Гоцику… Радий тебе бачити, – ляпнув ошелешений Ілія.

Дупа прилипла до стільця, уздовж хребта до тієї ж дупи стікала цівка холодного липкого поту. У голові метушилися думки, намагаючись зліпити якусь виправдальну легенду несподіваного зникнення Ілії з садиби синьйора Деметріо Бонвіссуто.

– Привіт, бухгалтер, – відповів Гоцик.

Ілія відчув – щока гаряча від нещадного образливого ляпаса. Задихнувся від ненависті. «Курвел! Покидьок!» Учепився в ложку, опустив очі у таріль. Черпав гарячий суп, їв варену моркву очима, тільки б не бачити Гоцика.

Гоцик уже сидів за столом навпроти. Подякував Софії за гостинність, їв із апетитом.

– Смачно, – почув Ілія.

Поспіхом доїв, поніс таріль хазяйці.

– Дякую, Софіє…

– Спати час, – відповіла Софія. – Завтра рано вставати.

Ілія не запитав: а чому, власне, рано вставати? Мишою шмигонув на простирадло під ковдру, відвернувся до стіни. «Раніше за всіх прокинуся! Втечу. Однаково втечу!» – тремтів. Заплющив очі, ніби й найменший шурхіт не заважає – спить, хоч убийте! І закляк: шкатулка з цяцьками і грішми у рюкзаку… Ото горе! Поцупить клятий виродок! Та встати з постелі не наважився. Чув, як Гоцик пішов кімнатою: точно, рюкзак Іліїн шукав, сволота!

Задзеленчала порожніми тарелями Софія – певно, мила посуд. У кімнаті раптом стало темніше, ніби господиня погасила більшу частину свічок.

Ілія відчув, як повіки злипаються, хоч, як вірити жінці, проспав дві доби. «Точно, щось у вариво підмішала!» – перелякався. Спробував чинити опір всесильному сну, та у голові паморочилося, і останнє, що почув Ілія, перш ніж провалитися у тривожний сон, був голос Гоцика.

– Геть не хочеться спати, – сказав Софії.

Жінка глянула Гоцикові у вічі.

– Мене звати Міліца. Міліца з роду Црноєвичів, – сказала, пішла до важких кутих свічників.

Запалювала свічки, хоч ще мить тому гасила одну за одною. «Дивна жінка», – подумав Гоцик, мимоволі примружив очі: свічки палали тепер незвичайним яскравим світлом, віддзеркалювалися у пласких золотих пластинах, прикріплених біля кожної свічки.

– Але… той хлопець, – Гоцик кивнув на ліжко, де спав Ілія. – …Звав тебе Софією.

– Він спить. Разом із ним заснула і Софія. А ти зви мене Міліцою.

– Як забажаєш, – знизав плечима Гоцик. Відчув незрозумілу сухість у горлі: певно, суп надто наваристий.

– Пити хочеться, – сказав.

– Будемо пити!

Міліца дістала з комода чорного дерева два старовинні срібні келихи, срібний глечик з високим вузьким горлом.

Гоцик повільно цідив червоне густе вино, дивувався примхам долі. Це ж треба знову зустріти на своєму шляху метушливу суку Ілію. Майже увесь березень Гоцик не розгинав спини на виноградниках Деметріо Бонвіссуто, залишився б і довше, та Деметріо сказав:

– Краще заходь у гості на зворотному шляху. Буду радий. А допомога мені вже не потрібна. За все відпрацював, хай береже тебе Бог.

Увечері перед Гоциковим від’їздом пили грапу і «Шардоне» в компанії Фонтани, лікар хвалився, що вважає Гоцика своїм найцікавішим і найважчим пацієнтом, розповідав: завтра вирушає провідати брата у Вентимілью, що вона розташована поряд із французьким кордоном.

– Мене прихопите? – запитав Гоцик.

Міг би і не просити. Фонтана зрадів компанії, а Деметріо наскладав чималу торбу наїдків: не забувай, обов’язково повертайся…

– Обіцяю, – Гоцик обійняв старого, ляснув важкою долонею по спині. – Деметріо… Ви на тата мого схожі. Тільки у нього свині, а у вас виноград.

– Як зустрінеш Ілію, то не кривдь.

– Не зустріну, – відповів.

Деметріо закивав: може, й так! Простягнув Гоцикові маленьку гостру сокирку.

– Візьми, – наказав. – У дорозі згодиться.

Гоцик зиркнув на сплячого Ілію, усміхнувся іронічно. От і що мені робити із вашими настановами, синьйоре Деметріо?! Сокиру дали. І Ілію не чіпати веліли.

Відпив з келиха, поставив на стіл.

– Дивний у тебе дім, Міліцо.

Міліца вчепилася у Гоцикові очі пронизливим поглядом.

– Не вбивай його…

Гоцик примружив очі, схилив голову набік. «Новини України», – сказала б Тайка!

– Про що ти? – запитав холодно. Взагалі-то, Ілія