Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

І знов я помандрував у простори, далеко від жалюгідної та брудної самотинної камери, від жаху пекельної сорочки, від перестукування з живими мерцями, від знайомих мух, від задушного мороку.

Спершу на якийсь час мене знов огорнула темрява, а тоді помалу я відчув своє інше «я», побачив інші речі круг себе. Насамперед я відчув порох, сухий, їдучий порох. Його повно набилося мені в ніс, він заліпив губи, грубим шаром укрив моє обличчя й руки. Особливо він допікав, як я торкався до чогось пальцями.

Потім я відчув, що безперестанно ворушуся. Навколо все гойдалось, хиталося, мене трясло, штовхало, щось раз у раз деренчало. Минув деякий час, і я зрозумів, що це рипіли колеса й терлися залізні обручі об пісок та каміння. Потім долинули втомлені голоси: то чоловіки лаяли та кляли потомлених коней, що насилу переставляли ноги.

Я розплющив почервонілі від пилюки очі, і в них миттю знову сипнуло порохом. Я лежав на грубому покривалі. Порох устеляв його на півцаля. Наді мною, як я розгледів крізь хмару куряви, здіймалася склепінням, гойдаючись, брезентова халабуда, і міріади порошинок густим роєм кружляли в сонячному промінні, що сочилося крізь дірки в полотні.

Я був дитина, хлопчик років восьми-дев'яти. Я втомився так само, як і жінка зі змученим запорошеним обличчям — вона сиділа поруч зі мною і зацитькувала дитину, що плакала в неї на колінах. То була моя мати. Я знав, що то моя мати, і, дивлячись на плечі чоловіка, котрий сидів на передку, знав, що то мій батько.

Коли я почав пролізати поміж клунками й мішками, що лежали у фургоні, мати втомлено посварила мене:

— Невже ти не можеш і хвильки спокійно всидіти, Джесі?

Джесі — це було моє ім'я. Прізвища свого я не знав, хоч і чув, що мама звала батька Джоном. І ще мені неясно пригадувалося, що люди, звертаючись до нього, називали його «капітаном». І я знав, що він був старший усієї нашої валки і всі його слухалися. Отож я виліз крізь отвір у брезенті і сів поруч із батьком. Повітря було задушливе від куряви, що здіймалася з-під коліс та копит. Вона зависала густого хмарою чи млою, вечірнє сонце мріло крізь неї тьмяним червоним кружалом.

Не лише світло надвечірнього сонця, але й усе довкола здавалося зловісним: і краєвид, і батькове обличчя, і неугавний плач дитини в матері на руках, і навіть шестеро наших коней, яких батько ненастанно підганяв і які так густо припали порохом, що не можна було вгадати навіть їхньої масті.

Навкруг слалася понура й безрадісна пустеля. Обабіч бігли в далечінь невисокі гори, здебільша голі скелі, а де-не-де на схилах стриміли нужденні, спалені сонцем сухі кущики. Наша дорога йшла піщаною улоговиною поміж тих гір. Тут так само був лише пісок, каміння та зрідка сухі кущики й пучки зів'ялої, спаленої трави. Води також не було й признаку, хоч глибокі рівчаки свідчили, що колись давно тут шуміли зливи.

Тільки в мого батька у фургон було запряжено коні. Ми їхали, витягшись валкою, і коли вона завертала, я бачив, що решта мали волів. Вони були запряжені по троє й по четверо в кожний фургон і помалу, через силу тягли їх, а поруч, грузнучи в глибокому піску, ступали люди, підганяли колючим бадиллям ледачу худобу, що неохоче посувалася вперед. На одному з поворотів я почав лічити фургони попереду й позаду. Я вже лічив їх не раз і знав, що разом із нашим їх сорок, і коли брався лічити знову, то лише на те, щоб розігнати нудьгу. Усі сорок були тут, усі з брезентовими халабудами, важкими, незграбними, абияк зробленими. Вони хиталися, рипіли, тріщали, важко сунулись по піску й камінню або крізь сухий полин. Праворуч і ліворуч уздовж валки, верхи на конях їхало кільканадцятеро чоловіків і хлопців. У кожного лежала на сідлі рушниця з довгою цівкою. А як котрий з них випадково наближався до нашого фургона, я бачив, що їхні змарнілі, закурені обличчя такі самі заклопотані й насторожені, як і в мого батька. І в батька так само, як і в інших лежала напохваті довга рушниця.

Збоку від нашої валки дибало зо два десятки або й більше зморених волів. Вони йшли помалу, кульгаючи й спотикаючись, і раз у раз спинялися поскубти обрідної сухої трави. Підлітки з потомленими обличчями ненастанно підганяли їх. Часом той чи той віл спинявся й ревів, і цей рев здавався таким самим зловісним, як і все навколо.

Я невиразно пригадував, що колись, ще малим хлопчиком, жив над річкою, обмереженою деревами. І, сидячи поруч з батьком на передку фургона, що раз по раз підстрибував на горбкуватому ґрунті, я все повертався думкою до того веселого потоку між деревами — мені здавалося, що я вже хтозна-відколи живу у фургоні, що ми отак мандруємо громадою незмірно довгий час.

Але найдужче мене, як і всіх у нашій валці, гнітило передчуття, що ми їдемо назустріч загибелі. Ми їхали так, неначе когось ховали, — ні сміху, ні веселого голосу. Ми не знали ані спокою, ані відпочинку. Вираз обличчя у чоловіків та хлопців, що їхали верхи, був поважний, понурий і безнадійний. Коли ми так посувалися уперед при світлі призахідного сонця, що насилу пробивалося крізь куряву, я часто заглядав у батькове обличчя, дарма сподіваючись знайти на ньому хоч одробину бадьорості. Я не можу сказати, щоб його змарніле закурене обличчя було безнадійне. Ні, воно було похмуре, люте й заклопотане, дуже заклопотане.

Враз ніби іскра пробігла по всій валці. Батько підвів голову. Я й собі. Наші знесилені коні повитягали шиї, захропли, роздимаючи ніздрі, і без батога заквапилися вперед. Верхові коні також піддали ходи. А зморені воли побігли вчвал. Було навіть трохи смішно на них дивитись: жалюгідні кістяки, обтягнуті облізлою шкірою, дуже незграбні, бігли вони, одначе, швидко й випередили хлопців, що їх поганяли. Звісно, сили в них вистачило ненадовго. Вони знову, кульгаючи, пішли помалу, правда, шпаркіше, ніж досі, і вже не спокушаючись на сухі пучки трави.

— Що там? Що сталося? — запитала мати з середини фургона.

— Вода, — коротко відповів батько. — Мабуть, Нефі[15].

— Хвалити бога! Може, вони продадуть нам харчів, — зраділа мати.

Повиті густою хмарою червоної, як кров, куряви, наші здоровезні фургони з рипом і тріском, трясучись і підскакуючи, вкотилися в Нефі. Осідок цей складався з десятка розкиданих будівель і халуп. Околиця була така сама, яку ми щойно проїхали, — пісок, ріденький