Читати книгу - "Вибрані твори"

землі. Щоб гуртом із нужди вибиватись. Ну, куркульня й завила. Як пацюки ошкірились — і ніхто ні за які гроші, ні за які відробітки не дає худоби. Варчук і Денисенко так і сказали в вічі: «Випишешся з созу — задарма привеземо, усе звеземо, на своїй молотарці змолотимо; не випишешся — на плечах носитимеш снопи з поля. Худоби ніде для тебе не буде». Шатнувся до середняків — і тим куркульня пригрозила. Круговою змовою і переляком хотять на коліна поставити. А тут, як мене дома нема, двері не зачиняються за посланцями. Умовляють, на переляк беруть Марійку. А та — сказано баба — наслухається і такі концерти дає, що аж любо слухати. Тільки й чуєш: «Виписуйсь, виписуйсь без меншого лиха». — І на хвильку, копіюючи мову дружини, обличчя Івана стало подібне на Марійчине.

Ледве стрималась Докія, щоб не засміятись.

— Вона в тебе уперта.

— Ох, і уперта, і язичок має нівроку собі. Хоч брийся ним.

— Боїшся?

— Та ні. Привик і воюю потроху. То за образи, то за дзвони, то за соз. Так і живемо: як почне Марійка нападати, то я слухаю, слухаю та й втихомирю її насмішкою. Буває — до сліз доведу. Ну, тоді знову є робота чоловікові — миритися, утішати. Все недаремно час іде… Буває, як вгамується вона на деяку годину, подобріє, то почуваєш, наче чогось нехватає. Тоді сам чимсь делікатно і зачепиш її. А це кілька днів як смола кипить і не вщухає. Все за соз по'їдом їсть. Аж лице поморщилось, — і обличчя Івана знову взялося сміхотливими брижами. — Не розуміє, що велике життя в країні починається. І ніяк не втолкуєш, що свій клаптик землі їй сонце закриває. Сама від себе щастя нагонить. Оце був у мене з заводу товариш Недремний. Як почав із нею говорити — розтала спочатку моя стара, з усім погоджується: і що промисловість наша росте, і що куркулів не буде. А як тільки дійшло до созу — зразу на диби: «Хай хоч комунія настає, а я сама собі хочу бути господинею. Скільки мені того віку залишилося, щоб ламати життя». І зразу такою немічною прикинулася, стільки хвороб познаходила, що прямо тобі на очах мало на порохно не розсипається. Аж сам здивувався: грає, неначе артистка. Кивнув я Югині, а тоді стурбовано: «Чого це, Марійко, твої кури увесь огород обсіли?» З усіх ніг, проворніше молодої, кинулась баба із хати, і про хвороби забула. А потім зрозуміла, в чому справа, так ледве у бійку не полізла і зразу ж вигоду собі знайшла: «От такі всі в созах насмішники сидітимуть, тільки каверзуватимуть над нами. Ви його, товаришу, до себе на завод візьміть, бо я уже і дивитись на цього созівця не можу. То у революцію увесь час потерпала, щоб бандити не вбили, а тепер потерпаю і за своє і за його життя. Увесь вік нема мені з ним тихої та мирної години. Хоч би на Дніпробуд робити виїхав, як другі люди… І скоріше відсохне мені нога, аніж до того созу вступлю…» Добре настренчили, налякали її куркулі.

— Вони настренчать. Один Варчук чого варт! Живцем, хрестячись та молячись, з'їсть людину. Ніяк не може насититись. Коли б міг, увесь би світ загарбав.

— Увесь. Ну, я йому з Мірошниченком і созівцями гадючий корінь підрубаю. Снопи, коли доведеться, вночі і на плечах переношу. А свого доможуся. Ще не так завиють дукачі, коли землеустрій проведемо. Справжня робота, Докіє, починається навкруги, в усій країні. А соз — це початок нашого нового життя. Про це вчора секретар райпарткому розповідав. Довго гомоніли із ним.

— З Савченком?.. Той, що на заводі робив?

— З Савченком. Робітник, а чує навіть, як дихає земля… Тільки як оце зараз Марійці на очі навернутися? — Знову заграли сміхотливі іскорки в очах. — Чом в гості ніколи не зайдеш?

— За роботою все часу нема. Жнива.

— Багатіти хочеш?

— Знаєш, як кажуть: до сорока років не забагатів, то й не забагатієш. А жити хочеться не в злиднях. Тягнемось, з останнього тягнемось, щоб хоч якусь шкапину придбати. Тоді легше на душі стане.

— Заходь, Докіє Петрівно, — прощається і важкуватою ходою прямує посеред вулиці додому.

«Завзятий, завзятий! Цього не скрутять куркулі. Яким був, таким і залишився», — пірнає в далекі роки, коли її Тимофій товаришував із Іваном.

— Добрий день, тітко, Докіє! — весело привітався Григорій Шевчик.

Невеликий, міцно збудований, наздогнав її, осміхаючись привітно, ясно. На темному обличчі грав рум'янець, до надбрів'я впали кучері, заслонивши високий лоб.

— Доброго здоров'я, Грицю. На музики, либонь, тнеш?

— Аякже! — Гриць стишує ходу, приноровлюючись до її кроків. — Виганяйте й Дмитра на вулицю.

— Хіба ж його спроста виженеш? Як господарюється, Грицю?

— Та як — часом з квасом, порою з водою. На хату ніяк отягнутися не можу. Поки прикупив дерево, обтесав, уже й літо відходить. Коли грошей чортма, то з тією хатою… Зарібками не нагосподарюєшся, а набідуєшся.

— Женитись думаєш, що будуватись починаєш?

— Та… — зам'явся парубок. — Ще й сам не знаю.

— В добру пору, Грицю. На весілля ж покличеш? — задумалась Докія.

— Як прийдеться, весільною матір'ю попрошу вас бути, — прощається Григорій.

Докія вже не чує останніх слів, заглиблюється в свої думи.

Чи ж давно вони з Марією, Грицьковою матір'ю, дівували разом? Навіть почула зітхання дівочих бинд на грудях і плечах.

Жили вони тоді на Вигнанці. Разом почали гусей пасти, разом пішли в строк до економії Колчака. З раннього ранку до самої ночі вклонялися сапці і густим рядкам буряка, аж криваві задірки болючими вінчиками нависали над нігтями. Увечері наспіх вливали в себе кандьор з протухлого, пропахлого мишами пшона і зразу ж засипали, торкнувшись торішньої збитої мерви.

Тільки й радості тої — неділя одна. В суботу, як почне сутеніти, одна поперед другої поспішають додому, розсипають разки сміху, пісень. І серце на якийсь час кривди забуде, забуде економа, прикажчика, бо далечінь така синя, така привабна, така таємнича, ніби передвесіння ніч. І хто його знає, що майбутнє дівчині готує. Може, не тільки чоботи й катанку та простуду тяжку, — може, саме щастя зустрінеться з нею… Чи ж багато вбогій дівчині треба? Знайти собі вірного дружину, мати своє поле, свій клаптик города, не пухнути з голоду на переднівку. То багачка — інша мова. У них одні коралі за корову не купиш, скриню волами не вивезеш та приданого в кожній руці по кілька десятин, а в тебе приданого — корова, що на горі гребе полову, та сапка