Читати книгу - "Автостопом — по Галактиці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Перепрошую, можу я дізнатися ваше ім’я?
— Ім’я? — у голосі старого пролунали знайомі сумні інтонації. — Мене звати… Слартібартфаст.
Артур мало не пирснув.
— Перепрошую? — сказав він, удаючи, що закашлявся.
— Слартібартфаст, — тихо повторив старий.
— СЛАРТІБАРТФАСТ?
— Я ж попереджав, що моє ім’я вам нічого не скаже, — старий кинув сумний погляд на Артура.
Аерокар нечутно летів у темряві.
РОЗДІЛ 23
Усі знають, що насправді речі виявляться зовсім іншими, ніж видаються на перший погляд. Так, наприклад, мешканці Землі завжди вважали себе розумнішими за дельфінів, їхня упевненість опиралась на такі важливі винаходи, як колесо, Нью-Йорк, війни й багато, багато іншого. А що можуть дельфіни? Лише гратися. Дельфіни, в свою чергу, вважали себе розумнішими за людей з тих самих причин.
До речі, про зруйнування Землі дельфіни дізналися набагато раніше, ніж люди. Вони затратили багато сил, щоб попередити людство про небезпеку, але усі їхні спроби вийти на контакт трактувались не інакше, як бажання пограти в м’яча, а інтелектуальне свистіння — як випрохування ласощів. Врешті-решт, вони зневірилися й полишили Землю за день до прибуття вогонів.
Останнє повідомлення їхнього останнього представника — надзвичайно складне подвійне сальто спиною вперед через кільце з насвистуванням мелодії «Зоряно-смугастий прапор» було витлумачено, як великий успіх дресирувальників. Насправді ж повідомлення означало: «Прощавайте, і дякуємо за рибу».
На планеті Земля існував ще один вид, який був навіть розумнішим за дельфінів. Його представники більшу частину життя проводили у дослідних лабораторіях, де вони обертали колеса й ставили надзвичайно складні й тонкі експерименти над людьми. Невірне тлумачення їхньої поведінки людьми цілком їх задовольняло.
РОЗДІЛ 24
Аерокар нечутно мчав крізь холодну магратейську ніч. Певно, здалеку він видавався тендітною повітряною кулькою. Супутник Артура поринув у роздуми. Артур спробував зав’язати розмову. Старий відповідав ввічливо, але односкладово, незмінно цікавлячись, чи зручно Артурові сидіти.
Артур спробував вирахувати швидкість аерокара, але за вікном було так темно, що розгледіти якісь наземні орієнтири було неможливо. Аерокар летів плавно, так, що здавалося, ніби він стоїть на місці.
Вдалині спалахнув вогник, який за кілька секунд так збільшився, що Артур зрозумів: він мчить до них з величезною швидкістю. Цікаво, що ж це за корабель? Артур напружив зір, але не розгледів нічого, що б свідчило про його розміри або хоча б про його форму. Раптом він збагнув, що аерокар змінив напрям і круто пішов униз — наче на зіткнення з світловою плямою. Швидкість зближення була така велика, що Артур не встиг і оком моргнути, як усе скінчилось. Навсібіч мерехтіло сліпуче сріблясте світло. Він озирнувся й побачив, як віддаляється невеличке чорне кружало. Лише через кілька секунд Артур збагнув, що сталось.
Аерокар влетів у підземний тунель, і це вони були мчали з скаженою швидкістю, а світлова пляма стояла на місці, — це, власне, був вхід до тунелю. Сріблястим світлом світилися стіни тунелю, і їхній аерокар мчав під землею із швидкістю кількох сот миль на годину.
З переляку Артур заплющив очі.
Через певний час, що здався йому вічністю, від відчув, що аерокар почав гальмувати.
Артур розплющив очі. Вони все ще перебували в сріблястому тунелі на невеличкому перехресті. Машина притишила хід, ніби розмірковуючи, який шлях обрати, тоді повернула вправо. Незабаром вони опинились у маленькій кімнатці, викладеній блискучими листами. У цьому місці сходилося одразу кілька тунелів. Дальній кінець кімнати губився у сліпучому світлі. Воно виявилося таким яскравим, що сказати, де закінчується кімната і чи є в неї кінець взагалі, було неможливо. Артур подумав (і, звичайно, помилився), що це-ультрафіолетове світло.
Слартібартфаст повернувся до нього.
— Землянине, — урочисто мовив він, — ми з вами перебуваємо в самому центрі Магратеї.
— Звідки вам відомо, що я — землянин? — здивувався Артур.
— Незабаром ви все зрозумієте, — заспокійливо сказав старий. — А втім, ні, не все, звичайно, — він завагався, — одне я можу вам сказати певно: ви відкриєте для себе багато нового. Попереджаю, — провадив він, — зараз ми потрапимо в місце, яке не належить нашій планеті. Воно перебуває в гіперпросторі. Можливі неприємні відчуття.
Артур нервово відкашлявся.
— Я також щоразу жахливо хвилююсь, — додав Слартібартфаст, що не дуже заспокоїло Артура, і натиснув кнопку.
Аерокар вскочив у світлове коло. Ось тоді саме Артур уперше зрозумів, що таке — безконечність.
Насправді це була зовсім не безконечність. Справжня безконечність здається одноманітною й сумною. Подивіться на небо, і ви побачите безконечність. Космічні відстані настільки великі, що вимірювати їх немає ніякого сенсу. Простір, у який стрибнув аерокар, можна було назвати як завгодно, лише не безконечним. Простір був обмежений, але дуже й дуже великий. Настільки великий, що краще створював враження безконечності, ніж сама безконечність.
В очах Артура все попливло, голова пішла обертом. З величезною швидкістю вони мчали вгору, хоч, здавалося, аерокар піднімається лиш поволі. Ворота, через які вони пролетіли, перетворились на маленьку крапку на блискучій поверхні стіни.
Стіна.
Стіна перевершувала найсміливіші уявлення, спонукала до невірогідних оцінок і одразу ж їх перевершувала. Вона вражала, паралізувала, приголомшувала. Їй не було ні кінця ні краю. Шок, викликаний одним її виглядом, міг легко доконати нервову людину.
Стіна здавалась зовсім пласкою. Лише обстеживши за допомогою лазера її безконечну висоту, її бездонну глибину, її безмежну ширину, можна було виявити, що вона вигинається колом і зрештою її краї з’єднуються. Рівно через тринадцять світлових секунд. Іншими словами, стіна утворювала порожню сферу — на три мільйони миль у діаметрі — наповнену світлом, яке важко собі уявити.
— Ласкаво просимо, — сказав Слартібартфаст. Кулька аерокара, який летів утричі швидше, ніж звук, здавалось, ледь рухалась у замкненому просторі невизначених розмірів. — Ласкаво просимо на наш завод.
Артур озирнувся із змішаним почуттям захоплення й жаху. Вдалині, на відстані, яку він не спромігся оцінити, бовваніли в суворому порядку химерні сферичні конструкції, зіткані із світлих і темних плям.
— Тут, — указав рукою Слартібартфаст, — ми й створюємо усі наші планети.
— Ви хочете сказати, — мовив Артур, підшукуючи слова, — хочете сказати, що знову запускаєте виробництво?
— Хай Господь милує, — вигукнув старий, — ні в якому разі. Галактика ще недостатньо розбагатіла. Нас розбудили, щоб здійснити унікальний проект — спецзамовлення багатих клієнтів з іншого виміру. Ось там попереду… це повинно вас зацікавити.
Артур поглянув туди, куди вказував старий. Ця споруда була єдина, де начебто щось робилося. Принаймні спостерігачеві так здавалося, бо з такої відстані було неможливо щось побачити напевне.
На мить мережану структуру затінило від яскравого світла. Артур встиг розгледіти обриси поверхні. Вони були
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Автостопом — по Галактиці», після закриття браузера.