Читати книгу - "Кав’ярня на розі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Люблю, — сміливо відповіла я. — Крім того, ви ж самі казали, що ви ними по-справжньому не володієте, тож я маю таке саме право споглядати їх і читати. І я, і будь-хто інший, хто цінує книжки. Це навіть несправедливо, що ви їх тут зачинили, заховавши від усього світу, і лише самі втішаєтеся ними!
— Несправедливо? От зухвале дівчисько! — колекціонер поблажливо всміхнувся. — Тільки мені чомусь не так вже й часто доводилося зустрічати людей, які по-справжньому цінували б книжки. Так, здебільшого вони їх купують, читають, чи то з цікавості, чи то під впливом амбіцій, моди й реклами. Але згодом ці книжки часто опиняються або на смітнику, або, у кращому випадку, десь у букіністичній крамниці, де їх спродають за копійки. Бо люди вважають, що прочитана книжка віджила своє. Ось такі вони, поціновувачі книжок! Тому я правильно чинив, що крав або забирав у них їхні «віджилі» книжки, які вже були їм не потрібні та не цікаві, які лише займали місце на їхніх полицях! І я правильно зробив, що зачинив ці книжки тут, сховавши від усього світу!
— Але це несправедливо, — обурилася я, — вважати тільки себе великим любителем книг! Якщо послухати вас, то виходить, ви — єдиний обраний, а решта книголюбів тільки те й роблять, що викидають книжки на смітники! По-моєму, це справжнісінький снобізм!
— Авжеж! Та завдяки моєму, як ти висловилася, снобізмові, пощастило врятувати стільки книжок! І це, це найважливіше! Це поборює будь-який аргумент!
Я лише важко зітхнула. Іноді Арсен був просто нестерпний!
— Якби я мав своє видавництво, то видавав би тільки ці вартісні, забуті книжки. Можливо, тоді б я їх рятував і повертав до життя по-справжньому, — промовив він. — Але постає питання, чи мали б вони тоді таку цінність, яку мають тепер? Швидше за все, ні. Парадоксально…
Приставивши драбинку, колекціонер заходився розташовувати на верхніх полицях книжки, які прихопив із кухні. Скориставшись тим, що він мене не бачить, я підійшла до полиці, куди, як пам’ятала, минулого разу він заховав Шекспірівські сонети. Книжка в блакитній обкладинці була на місці. Я озирнулася. Колекціонер поволі злазив з драбинки. Ані хвилі не вагаючись, я схопила книжку й заховала її у сумочку. Серце калатало, подих збивався, щоки почервоніли. То он як почуваються злочинці-початківці! Мені навіть здалося, що колекціонерові усе відомо… Він от-от упіймає мене на крадіжці… Хотілося лише одного — чимшвидше втекти, щоби врешті зітхнути з полегшенням.
— До речі, — озвався колекціонер, — ти вже прочитала ту книжку, що забрала у мене?
— Так, — я спробувала всміхнутися, щоби позбутися ніяковості, — вже прочитала і можу вам її повернути. Тобто, ви можете забрати її у дядька. Гадаю, з тим не буде ніякого клопоту.
— Добре, — погодився колекціонер, — якось я навідаюсь до нього.
Демонстративно зиркнувши на годинника, я сказала, що мені вже час. Арсен тільки байдуже махнув рукою. Я вибігла з будинку, остерігаючись, що колекціонер виявить крадіжку і кинеться мені навздогін, аби відібрати книжку. У голові моїй не було жодної думки, лише п’янке й шалене відчуття страху і ризику. Пронизливий вітер, що дув мені у спину, здавалося, був моїм спільником, допомагав утекти. І вузенькі вулички заплутували у своїх лабіринтах мій слід. Перехожі, що зустрічалися мені на тротуарах, зупинялися, відступали, часом відскакували вбік, даючи мені дорогу. Мабуть, у мене був надто відчайдушний вигляд.
Біля під’їзду я зіткнулася з дядьком Романом, який саме виходив з дому.
— Що з тобою, Лідко? Таке враження, наче за тобою хтось женеться!
— У мене теж… — пробурмотіла я, насилу перевівши подих.
Дядько Роман засміявся, легенько скуйовдивши моє волосся:
— Гаразд, любителько гонитв, я щойно приготував помідоровий суп… Отож, не забудь поїсти…
У відповідь я лише набурмосилася — мені дуже не подобалося, коли зі мною поводилися, немов із дитиною. Якби він тільки знав!.. Але поки що я вирішила нічого не розповідати дядькові, боячись, щоб він чогось не зіпсував. Адже з дорослими зазвичай саме так і трапляється, навіть якщо вони такі, як дядько Роман.
Мабуть, мій вчинок у колекціонеровій бібліотеці справді можна було вважати не вельми чесним. Але той нечесний вчинок мав досить вагоме й поважне виправдання. Це була крадіжка заради сенсу. Адже колекціонер, викрадаючи книжки, теж чинив не надто чесно й порядно у стосунку до когось, виправдовуючись, що робить це заради своєї ідеї. Значить, мені теж не варто мучитися докорами сумління. Крім того, дізнавшись, задля якої мети я забрала у нього книжку, колекціонер, напевно, буде мені вдячний і пробачить таку дрібничку, як викрадення книжки. Ця думка мене заспокоїла.
XVI
Минуло кілька днів. Якось уранці, дочекавшись, поки дядько Роман вийде з дому, я хутко зібралася й вирушила на вокзал. Осінь, що досі тільки просувалася вперед делікатними й обережними кроками, того дня, здавалося, хотіла надолужити втрачене. Небо обважніло й нависло над містом, забарвлюючи якимось металево-синюшним відтінком вулиці, будинки і обличчя людей. Невпинно мрячило, злостивими холодними поривами налітав вітер, мало не збиваючи з ніг. Та негода мене не лякала. Звісно, то був не найкращий час для мандрів, але я була занадто нетерплячою для того, щоби вичікувати ліпшої нагоди.
Я купила квиток, але мені довелося ще з добру годину сидіти у тісному й брудному залі серед розмаїтих клунків, валізок і тлуму людей. Там тхнуло випарами потягів та спітнілими тілами. Щоби прогнати нудьгу і якось пришвидшити чекання, я витягла із сумочки Шекспірівські сонети. Та, розгорнувши книжку, так і заклякла. Я нічого не розуміла. Довго витріщалася на книгу, наче хотіла поглядом просвердлити у ній дірку. Це неможливо! Просто неймовірно! На форзаці книги не було жодного напису! Кілька разів я згортала й розгортала книжку, переглядала сторінки, ніби сподівалася, що напис у будь-який момент якимось чудодійним способом з’явиться знову. Я добре пам’ятала ті слова: «Нехай кожний рядок кожного сонету нагадує тобі про моє кохання до тебе». Як міг щезнути напис? Тієї миті це видавалося мені не просто чимсь дивним, а навіть містичним. А може, все просто? Може, то колекціонер його знищив? Адже існують засоби, які стирають чорнило… Але навіщо? Задля чого нищити те, з чим пов’язані такі дорогі спогади? Щоби не відчувати докорів сумління? Але тоді йому довелося б знищити книжку… А може, він так учинив, щоби врешті звільнитися від минулого? Може, це ще одне з його дивацтв, яке я не могла пояснити?
Розчарована, я вже готова була підвестися з лави, покинути вокзал і податися геть. Виходить, мій задум не мав жодного сенсу? Навіщо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кав’ярня на розі», після закриття браузера.