Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

Він продумав промову, отже, коли він її виголосить, можливо, з ним легше буде вести справу.

— Мені хотілося б звинуватити Саллі за те, що вона раніше не помітила, в якому стані наша дівчина, але первістків завжди виношують легко, усім це відомо... і, Боже мій, ти ж знаєш якого фасону сукні носить Шеннон. І тут теж не було нічого нового. Вона з дванадцяти років вбирається у ці плаття типу «бабуся йде на прощу», а оце в неї почало рости...

Він приклав пухкі долоні собі до грудей. Я кивнув.

— Я також хотів би звинуватити тебе, бо, здається, ти полінувався на ту розмову, що її батьки зазвичай проводять зі своїми синами. — «Так, ніби ти щось знаєш про виховування синів», — подумав я. — Про те, як важливо тримати свій пістолет у штанях з увімкнутим запобіжником, — горло йому перехопило схлипами, він заплакав. — Моя... маленька... дівчинка... занадто юна, щоб ставати матір’ю!

Звісно, була тут моя вина, про яку не знав Гарлен. Якби я не призвів Генрі до такого стану, коли він відчайдушно потребував жіночої ласки, либонь, і Шеннон не увійшла б у тяж. Також я міг би запитати, чи не забезпечив часом Гарлен, палко дорікаючи мені, хоч крихти вини й на свій власний рахунок. Але я стримувався. Стриманість мені ніколи не була природно притаманною, проте життя з Арлетт подарувало мені чимало практичних занять.

— От лишень тебе я теж не можу звинувачувати, бо від тебе пішла, втекла навесні дружина, тож природно, що в той час твоя пильність притупилася. Отже, я пішов на задній двір і перерубав, либонь, з півтори сотні кубофутів дров, перш ніж поїхати сюди, намагався вигнати з себе геть те оскаженіння, і це, схоже допомогло. Я потис тобі руку, чи не так?

Від самовдоволеності, котру я дочув у його голосі, мені засвербів язик сказати: «Якщо не йдеться про згвалтування, то для такого танго потрібні двоє». Натомість я промовив:

— Так, ти потиснув, — і по тому замовк.

— Ну от, ми й підходимо до того, що ти думаєш робити з цим ділом. Ти і той хлопець, що сидів за моїм столом і їв їжу, яку готувала йому моя дружина.

Якийсь чорт — істота, котра вселяється в чоловіка, коли з нього виходить Підступник, — змусив мене промовити:

— Генрі хоче на ній одружитися і дати дитині своє прізвище.

— Це збіса така нісенітниця, що я про це й чути не бажаю. Я не кажу, ніби в Генрі немає навіть горщика, куди посцяти, й вікна, куди своє насцяне вихлюпнути, — я розумію, Вілфе, ти все робив добре, принаймні наскільки міг, проте це найкраще, що я можу сказати. Останні роки були жирними, а ти всього лиш на один крок випереджаєш банк. Де ти опинишся, коли знову прийдуть пісні роки? А вони завжди надходять. Якби ти отримав гроші за ту сотню акрів, усе могло б виглядати інакше — вільні гроші, як подушка, пом’якшують жорсткі часи, це кожному відомо, — але після того, як пішла Арлетт, усе застопорилося як на нічній вазі у старої леді, що страждає на запори.

На якусь крихітну мить у глибині душі я замислився, як усе могло б обернутися, якби я піддався Арлетт щодо тієї сучої землі, як піддавався до того в багатьох інших випадках. «Я жив би серед смороду, ось як воно могло обернутися. Я був би змушений поглибити старий колодязь для тварин, бо корови не пили б воду з ручаю, в котрому пливуть скривавлені свинячі тельбухи».

Це правда. Але натомість я жив би, а не існував. Арлетт жила б зі мною, і Генрі не став би таким похмурим, стражденним замкнутим хлопцем, на якого він тепер перетворився. Хлопцем, що призвів свою ще з дитинства найкращу подружку до такого клопоту.

— Гаразд, ну, а що ти збираєшся робити? — запитав я. — Сумніваюся, щоб ти вирушив у подорож сюди без чогось на думці.

Він мене наче й не чув. Задивився в поля, туди, де на обрії височіла його новенька силосна вежа. Обличчя мав обважніле й сумне, проте я зайшов надто далеко і написав уже забагато, щоби брехати; той його вираз мене не дуже хвилював. Рік 1922-й був найгіршим роком у моєму житті, тим, що перетворив мене на людину, котрої я більше не впізнавав, а Гарлен Коттері був усього лиш черговою вибоїною на одному з відтинків мого кам’янистого, страдницького шляху.

— Вона тямуща, — озвався Гарлен. — Місіс Мак-Реді каже, що Шен найрозумніша учениця за всю її кар’єру в школі, а це вже майже сорок років. Вона добре розуміється на мові й літературі, а ще краще на математиці, що, як каже місіс Мак-Реді, рідко трапляється серед дівчат. Вілфе, вона знається на триггерономії. Ти це знав? Місіс Мак-Реді сама не вміє розв’язувати задачі з триггерономії.

Ні, я цього не знав, але я знав, як правильно промовляється це слово. А втім, я відчував, що зараз, либонь, не той час, щоб виправляти вимову мого сусіди.

— Саллі хотіла послати її до вчительського училища в Омасі. Вони з 1918 року приймають разом із хлопцями й дівчат, хоча поки що жодна з жінок його не закінчила. — Він подарував мені погляд, що був дуже важким для сприйняття: суміш відрази й ворожості. — Жінки завжди воліють вийти заміж, розумієш. І народжувати дітей. Вступити до ордену Східної Зірки[37] і замітати ту Богом прокляту підлогу. — Він зітхнув. — А Шен могла б стати першою випускницею. Бо має розум і має здібності. Ти ж цього не знав, чи не так?

Ні, по правді, не знав. Я просто припускав — один з тих 6агатьох моїх помислів, які, як я тепер розумію, виявилися помилковими, — що вона була заготовкою під дружину фермера, і не більше.

— Вона могла б навіть викладати у коледжі. Ми планували послати її до того училища, щойно їй виповниться сімнадцять.

«Саллі планувала, це ти мав на увазі, — подумалось мені. — Заклопотаному власними справами, тобі таке ніколи б не зайшло в твою фермерську голову».

— Шен сама мріяла, і гроші на це відкладалися. Все було готове, — він обернувся поглянути на мене, і я почув, як рипнули жили його шиї. — Все й зараз