Читати книгу - "Історик"

— Зрештою, — сказав батько, — Сан-Марко був спроектований практично за точнісінько таким планом, як і собор святої Софії в Стамбулі.

— У Стамбулі? — несміливо перепитала я, кладучи лід у склянку. — Ти хочеш сказати, що він виглядає так само, як і Айя-Софія?

— Розумієш, Айя-Софія була захоплена Оттоманською імперією, тому в цій будівлі є мінарети, які служать для охорони, а всередині можна знайти щити, на яких записано святі мусульманські тексти. Але над будинком височіють великі бані, які прийшли із християнської Візантії, як і бані собору Сан-Марко.

— Вони також зроблені зі свинцю, як і ці? — запитала я, показавши через площу.

— Так, вони дуже схожі на ці, але значно величніші. Розміри того місця приголомшливі, від них аж дух захоплює.

— О! — сказала захоплено я. — Можна мені ще напою, будь ласка?

Раптом батько пильно подивився на мене, але було пізно. Тепер я вже знала, що він був у Стамбулі.

Розділ 12

16 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

У цьому місці історія мене й наздогнала або я її, я змушений передати всі події, які підсумують мою історію на цю мить. Там, я сподіваюсь, вона і закінчиться, тому що я ледь приборкую думку, що в майбутньому мене очікують подібні жахи.

Як уже говорив, я знову взяв ту дивну книгу, як людина, що має залежність. Перш ніж зробити це, я переконав себе в тому, що моє життя знову стало нормальним, а мій досвід у Стамбулі, хоча й був дивним, але зрозумілим, до того ж він полонив повністю мій розум тому, що я стомився від постійних поїздок. Одне слово, я знову взяв ту книгу в руки, і ту мить я мушу описати тобі до найдрібніших деталей.

Це сталося жовтневого вечора, коли йшов дощ. Минуло лише два місяці після тієї події в Стамбулі. Почався новий семестр, я на самоті сидів у своїй квартирі, збуваючи час після вечері. Я чекав свого друга Хеджеса, викладача, який був усього лише на десять років старший за мене і дуже мені подобався. Він був незграбною і водночас надзвичайно вихованою людиною. Його кумедні гримаси, добра й трохи соромлива посмішка приховували розум — настільки гострий, що я часто радів із того, що мій друг спрямував його на літературу вісімнадцятого сторіччя, а не на своїх колег. Якби не його скромність, він міг би почуватися рівним поруч із Аддісоном, Свіфтом і Папою Римським, які зібралися в одній із лондонських кав’ярень. У нього було небагато друзів, він ніколи навіть не дивився на жінку, якщо вона не була його родичкою, не мріяв про землі, що перебували за межами околиць Оксфорда, де він любив гуляти, часто обпираючись об огорожі і спостерігаючи, як корови скубуть траву. М’який характер виражався у формі великої голови, м’ясистих руках, ніжних карих очах, через що він сам іноді здавався повільним, як ведмідь чи борсук, але тільки доти, доки повітря раптом не розтинав його розумний сарказм. Мені подобалося слухати його: про роботу він говорив скромно, але з ентузіазмом. Він завжди підтримував мене у досягненні моїх цілей. Його ім’я… ну, його можна знайти в будь-якій бібліотеці. Навіть не доведеться довго шукати, тому що він повернув до життя для пересічного читача кілька геніальних англійських літературних творів. Але я назву його Хеджес. Я сам придумав для нього такий псевдонім, щоб у цій розповіді залишити його особистість у секреті й пошані — залишити таким, яким він завжди був у житті.

Того самого вечора Хеджес мав зайти до мене із чорновими варіантами двох статей, які я написав про свою роботу на острові Крит. Він прочитав і виправив їх замість мене, на моє прохання, і хоч він і не міг судити про точність того, як я описував торгівлю жителів Середземномор’я, але писав він, мов янгол, — із тих янголів, чия точність дозволяє їм збиратися на кінчику голки. Хеджес завжди пропонував відполірувати мій стиль. Я очікував, що перші півгодини доведеться послухати дружню критику, потім після хересу настане найприємніша мить, коли вірний друг витягне ноги перед каміном і почне запитувати, як у мене справи. Я, звичайно ж, не стану розповідати йому правду про свої розхитані й усе ще не відновлені нерви, але ми зможемо обговорювати що завгодно.

Чекаючи, я розпалив вогонь, підклав туди ще дров, поставив дві склянки й оглянув свій стіл. Мій кабінет часто правив за вітальню, тому я завжди дбав про нього, щоб він виглядав акуратним і затишним, як того вимагали меблі дев’ятнадцятого сторіччя. Того вечора я багато попрацював, о шостій мені принесли вечерю, після чого я став розбирати свої документи. Темрява вже підступала, а разом із нею прийшов і похмурий дощ. Той вечір здавався мені найпривабливішим з осінніх вечорів, не таким вже й похмурим, тому я трохи здригнувся від дивного передчуття, коли моя рука, яка шукала книгу, щоб хвилин десять почитати, випадково натрапила на той старовинний томик, який я уникав брати в руки. Я залишив його серед звичайної літератури на полиці над моїм столом. Тоді я сів на своє робоче місце, із задоволенням обмацавши пальцями старовинну палітурку, м’яку, як шовк, і знову розкрив цю книгу.

Одразу ж я відчув щось дивне. Зі сторінок книги піднімався запах, що був не просто запахом старого паперу чи потрісканого пергаменту. Це був сморід розкладання, жахливий, хвороботворний сморід, запах протухлого м’яса або гнилої плоті. Раніше я ніколи не помічав цього, я нахилився нижче і став нюхати, не вірячи собі, а потім закрив книгу. За мить я розкрив її, і знову смердючі пари, що вивертали шлунок, стали підніматися зі сторінок. Здавалося, маленький томик у моїх руках був живий, але від нього тхнуло смертю.

Цей сморід вибив мене з колії, і на мене знову напав той нервовий страх, що переслідував мене після повернення з континенту, і, тільки сконцентрувавшись, я насилу заспокоївся. Старі книги гнили — це факт, а з цією я подорожував і під дощем, і в шторм. Звичайно ж, запах можна було пояснити цим. Я подумав про те, щоб знову віднести цю книгу у відділ рідкісної книги й порадитися щодо того, як очистити цю книгу або продезінфікувати.

Якби я навмисно не намагався ігнорувати свою реакцію на цей неприємний запах, то знову відклав би цю