Читати книгу - "Дівчина у потягу"

— Ти спала, — повторює він. — Напевно, почуваєшся краще.

— Краще, — підтверджую я.

— Вважаєш, що спрацювало? — запитує він. — Психотерапія?

— Ти питаєш, чи я вважаю себе при здоровому глузді?

— Я не те хотів сказати, — відповідає він, і я відчуваю біль в його голосі. — До чого тут здоровий глузд?

— Та знаю я все, — я кладу долоню йому на руку й стискаю. — Я жартую. Вважаю, що прогрес є. Усе не так просто, розумієш? Не знаю, чи настане час, коли я зможу зізнатися: так, це спрацювало. Що мені краще.

Мовчання. Він трохи міцніше стискає плечі.

— Тож ти бажаєш продовжувати сеанси? — цікавиться він, я відповідаю, що згодна.

Колись я вважала, що він зможе бути всім, що його буде достатньо. Я вважала так кілька років. Кохала його до нестями. І досі кохаю. Але більше мені це не потрібно. Єдині миті, коли я відчуваю себе самою собою, — під час тих таємних, гарячкових вечорів, на кшталт учорашнього, коли оживаю у цій напівтемряві та запалі. Хто сказав, що тільки-но я втечу, виявлю, що цього вже недостатньо? Хто сказав, що я врешті-решт не буду почуватися так само — придушеною, але спокою так і не знайду? Можливо, знову втечу, і знову, і знову, допоки нарешті не опинюся біля цих старих залізничних колій, тому що нікуди бігти. Можливо. А можливо, й ні. Людина має ризикнути, чи не так?

Я спускаюся вниз, попрощатися перед тим, як він піде на роботу. Він обіймає мене за талію та цілує в маківку.

— Я кохаю тебе, Меґ, - шепоче він, я відчуваю себе жахливо, найбридкішою людиною на планеті. Не можу дочекатися, доки за ним зачиняться двері, бо знаю — зараз розридаюся.

Рейчел

П’ятниця, 19 липня 2013 року

Ранок

Потяг о 8:04 майже порожній. Вікна відчинені, прохолодне повітря після вчорашньої бурі. Меґан уже відсутня близько 133 годин. Багато місяців я так добре не почувалася. Коли сьогодні вранці подивилася на себе у дзеркало, побачила різницю й на обличчі: шкіра стала чистішою, очі заблищали. Відчуваю, що стала легшою. Впевнена, що насправді я і кілька грамів не втратила, проте не відчуваю звичного тяжіння. Відчуваю себе самою собою — такою, як була раніше.

Від Скотта відповіді немає. Прочесала Інтернет — жодних новин про арешт, і я роблю висновок, що він просто проігнорував моє послання. Я розчарована, проте, гадаю, такого варто було очікувати. Сьогодні вранці телефонував Ґаскілл, я саме стояла на порозі. Спитав мене, коли сьогодні я зможу завітати до відділку. На мить я злякалася, але потім він своїм негучним голосом м’яко повідомив, що лише хотів, щоб я переглянула декілька знімків. Я поцікавилася, чи поліція заарештувала Скотта Гіпвелла.

— Нікого ще не заарештовано, міс Ватсон, — відповів він.

— Проте людина, якій висунуто попередження…

— Я не маю права розголошувати інформацію.

Його манера розмовляти настільки спокійна та впевнена, що він знову починає мені подобатися.

Вчора я цілий день просиділа на дивані у спортивних штанах і футболці, складала перелік того, що потрібно зробити, розробляла можливі стратегії. Наприклад, я могла тинятися на вокзалі Вітні в годину пік, очікуючи рудоволосого, з яким зустрічалася в суботу ввечері. Могла б запросити його пропустити по чарці, подивитися, куди виверне розмова, чи не бачив він чогось цікавого? Що йому відомо про той вечір? Існує небезпека, що я можу зустріти Анну чи Тома, вони заявлять на мене в поліцію, і на мене очікуватимуть неприємності (ще більші неприємності). З іншого боку, я сама можу накликати на себе небезпеку, сама себе підставити. Досі в голові якісь уривки чвари, а на голові та губі — фізичні тому підтвердження. А якщо цей чоловік мене образив? Те, що він посміхається та махає мені, взагалі ні про що не свідчить. Звідки мені відомо, чи він не психопат. Проте я не можу уявити його психом. Не можу цього пояснити, але чомусь відчуваю до нього симпатію.

Я могла б ще раз зв’язатися зі Скоттом. Хоча мені потрібно надати йому привід задля нашої розмови, і я хвилююся, що хай там який привід — я однаково виглядатиму в його очах божевільною. Він може навіть запідозрити, що я маю якесь відношення до зникнення Меґан, тож може повідомити про мене поліцію. І тоді на мене чекатимуть справжні неприємності.

Я б могла спробувати гіпноз. Майже впевнена, що він мені не допоможе що-небудь пригадати, проте мені все одно цікаво. Гіпноз же не завадить, чи не так?

Я продовжувала сидіти, робити нотатки та перечитувати новини, які роздрукувала, коли додому повернулася Кеті. Вони з Демієном були в кіно. Вона приємно здивувалася, коли побачила мене тверезою, проте ставилася до мене з обережністю, оскільки в нас не було часу відверто поговорити після візиту поліції у вівторок. Я зізналася, що вже три дні не п’ю, вона мене обійняла.

— Я така щаслива, що ти повертаєшся до нормального життя! — зраділа вона, ніби знала, якою я була зазвичай.

— Останній візит поліції, - продовжувала я, — то непорозуміння. Між мною з Томом жодних проблем не існує. І мені нічого не відомо про зниклу дівчину. Не слід ні про що турбуватися. — Вона ще раз мене обійняла, зробила нам обом чаю. Я вирішила, що слід скористатися доброю волею, яка в мені пробудилася, та розповісти Кеті про моє звільнення, однак не хотіла псувати їй вечір.

Цього ранку вона завдяки мені залишалася у доброму гуморі. Знову мене обіймала, коли я виходила з дому.

— Я така рада за тебе, Рейч, — зізналася вона. — Що ти узяла себе в руки. Ти змусила мене похвилюватися. — Потім вона повідомила, що вихідні проведе у Демієна, і перше, про що я подумала: сьогодні повернуся додому й нап’юся, і ніхто мене не засудить.

Вечір

Гіркуватий присмак хініну — ось за що я люблю прохолодний джин із тоніком. Тонік має бути обов’язково фірми «Швеппс» зі скляної, а не пластмасової пляшки. Ці заздалегідь приготовані суміші взагалі не те, проте у разі потреби й таке згодиться. Знаю, що не мала б пити, але ж я цілий день на це очікувала. І це не просто сподівання на самотність, це збудження, адреналін. У голові паморочиться, шкіра поколює. Гарний видався сьогодні день.

Уранці я цілу годину спілкувалася з