Читати книгу - "Ловець снів"

Жінка, можливо, зачувши в свистінні вітру тихе клацання язиком, підвела голову й озирнулася. На лобі в неї темніла велика пляма від шини.

Нарешті Піт розплющив очі.

— У той бік, прямо. — Він показав у напрямку «Діри в стіні». — За цим поворотом буде пагорб. Якщо спуститися по ньому з іншого боку, там буде пряма ділянка дороги, в її кінці стоїть курінь. З лівого боку. Частина даху провалена. Одного разу в людини на прізвище Стівенсон там текла кров із носа.

— Серйозно?

— Слухай, я не знаю. — Піт відвернувся й наче засоромився.

Генрі ледь пригадав цей курінь… А те, що дах провалився, навіть добре, бо, якщо він провалився як слід, у цього жалюгідного притулку з’явилася хоч якась стіна, за якою можна ховатися від вітру.

— Як далеко?

— Півмилі. Може, три чверті.

- І ти впевнений?

— Ага.

— Ти зможеш стільки пройти зі своїм коліном?

— Думаю, так… Але чи зможе вона?

— Здається, їй уже краще.

Генрі поклав руки на плечі жінки й повернув її до себе обличчям із широко розплющеними очима так, що вони мало не зіткнулися носами. Війнуло огидним диханням — антифриз із домішкою чогось маслянистого й органічного, — але він не відсторонився.

— Треба йти! — сказав він їй. Не крикнув, але промовив голосно, тоном наказу. — На рахунок три підете зі мною. Один, два, три!

Узявши жінку за руку, він провів її навколо «скаута» на дорогу. Після секундного опору вона слухняно пішла за ним, схоже, навіть не помічаючи різких поривів вітру. Так вони йшли хвилин зо п’ять, Генрі тримав її праву руку своєю лівою, доки Піт знову не хитнувся.

— Зачекайте, — сказав він. — Кляте коліно знову вирішило пограти.

Поки він, нахилившись, розтирав коліно, Генрі подивився на небо. Вогнів там уже не було.

— Ну що, порядок? Зможеш дійти?

— Дійду, — відрубав Піт. — Уперед. Ходімо.

6

Вони без проблем минули поворот, піднялися до середини пагорба, а потім Піт упав і зі стогоном та прокльонами схопився за коліно. Побачивши, як дивиться на нього Генрі, він видав незвичайний звук, щось середнє між сміхом і гарчанням.

— Не переймайся щодо мене, — сказав він. — Пташка Піт упорається.

— Ти впевнений?

— Угу.

І, сповнивши жахом Генрі (хоч цікавість він теж відчував, ту похмуру цікавість, яка останнім часом його не покидала ні на хвилину), Піт стиснув руки в рукавичках у кулаки і почав бити себе по коліну.

— Піте…

— Йди, тварюко, йди! — кричав Піт, не звертаючи на товариша ніякої уваги. І весь цей час жінка стояла, опустивши плечі, тепер спиною до вітру, від чого помаранчеві стрічки на шапці опинились у неї перед обличчям, зовсім нерухомо, як вимкнений механізм.

— Піте?

— Я в порядку, — відгукнувся Піт. Він подивився на Генрі знесиленим поглядом… але теж не позбавленим цікавості. — Ми вже в повному лайні чи ще ні?

— В повному.

— Навряд чи я дошкандибаю до Деррі, але до куреня якось уже дійду. — Він простяг руку. — Допоможи-но мені підвестися, босе.

Генрі взявся за руку старого друга і потягнув. Піт став на негнучкі ноги, як людина після урочистого поклону, і якийсь час постояв нерухомо, потім сказав:

— Ходімо. Кортить сховатися від цього вітру. — Помовчавши, додав: — Треба було пивка захопити.

Вони дісталися до вершини пагорба, і на іншому боці вітер відчувався не так сильно. До того часу, коли вони дійшли до прямої ділянки дороги внизу, Генрі дозволив собі сподіватися, що хоча б ця частина їхньої подорожі закінчиться успішно. Потім, десь на середині дороги, коли попереду вже завиднівся курінь лісорубів, жінка впала, спочатку на коліна, потім грудьми на сніг. Якийсь час вона лежала так, повернувши голову, і лише дихання, пара з рота, вказувало на те, що вона ще жива («А як було б простіше, якби вона замерзла», — подумав Генрі). Потім жінка повернулася на бік і знову гучно відригнула.

- І звідки ти взялася на нашу голову, дупа ти з ручкою? — промовив Піт, але без злості, швидше стомлено, і подивився на Генрі. — Що далі?

Генрі присів поруч із жінкою, сказав гучним голосом, що потрібно вставати, поклацав пальцями, поплескав у долоні і кілька разів дорахував до трьох. Ніщо не допомогло.

— Залишайся тут, із нею. Може, там знайдеться щось, на чому ми зможемо потягти її далі.

— Хай щастить.

— У тебе є краща ідея?

Піт, зціпивши зуби від болю, сів на сніг і витягнув перед собою ушкоджену ногу.

— Аж ніяк, сер, — сказав він. — Жодних ідей не маю.

7

Генрі дійшов до куреня за п’ять хвилин. У нього теж почала німіти нога, в тому місці, де її пропоров перемикач поворотників, але він не надавав цьому значення. Якщо він зуміє доправити Піта й жінку в курінь і якщо «Арктик кет» у «Дірі» заведеться, напевне, все скінчиться добре. І, чорт забирай, це ж було так цікаво! Ці вогні в небі…

Рифлений бляшаний дах провалився дуже вдало: передній бік споруди, звернений до дороги, залишався відкритим, але задня його частина виявилася майже повністю закритою. З-під тонкого покривала наметеного всередину снігу стирчав шматок брудного сірого брезенту, обліпленого старими трісками й тирсою.

— Те, що треба! — вигукнув Генрі й ухопився за брезент. Той подався не відразу — мабуть, примерз до землі, — але Генрі доклав зусиль, і брезент відірвався з глухим тріском, який чимось нагадав пукання жінки.

Тягнучи за собою брезент, Генрі повернувся до Піта (який так само сидів, витягнувши перед собою ногу) і опустився на сніг поруч із дивною жінкою.

8

Усе пройшло набагато простіше, ніж міг сподіватися Генрі. Щойно її поклали на брезент, пішло як по маслу. Жінка була важка, але по снігу ковзала легко, як на санках. Генрі навіть зрадів, що температура така низька, — було б на п’ять градусів тепліше, і липкий сніг значно утруднив би їхнє пересування. Ну й, зрозуміло, допомогло те, що йти доводилося по прямій дорозі.

Снігу навалило вже по кісточки, і він усе не припинявся, навіть