Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

Було це третього дня після переходу Яруги, за десять днів до Еквінокції, під час переправи через ліси Заріччя. Розмова та, хоча дуже коротка, була сповнена неприємних і неспокійних ноток. А на обличчі й в очах відьмака вже тоді вимальовувалася обіцянка жорстокості, яка вибухнула пізніше, у ніч Еквінокції, після того як долучилася до нас світловолоса Ангулема.

* * *

Відьмак не дивився на Любистка. Не дивився і перед собою. Дивився на голову Плітки.

— Каланте, — почав, — перед самою смертю видушила присягу з кількох рицарів. Мали не дати Цірі потрапити в руки нільфгардців. Під час утечі тих рицарів убили, а Цірі залишилася сама серед трупів і пожежі, у пастці завулків палаючого міста. Живою вона б не пішла, це не підлягає сумнівам. Але він її знайшов. Він, Кагір. Вивіз її з пащі вогню та смерті. Врятував її. Героїчно! Шляхетно!

Любисток трохи стримав Пегаса. Їхали вони позаду, Регіс, Мільва й Кагір випереджали їх на якусь чверть стадія, але поет не хотів, аби хоч слово з тієї розмови долетіло до вух товаришів.

— Проблема у тому, — продовжував відьмак, — що наш Кагір був шляхетним за наказом. Шляхетним, наче баклан: рибу не глитнув, бо мав на горлі кільце. Мав принести рибу у дзьобі до свого пана. Не вдалося то йому, тож пан розгнівався на баклана! Баклан зараз у немилості! Чи не тому він шукає дружби й товариства риб? Як мислиш, Любистку?

Трубадур нахилився у сідлі, уникаючи гілки липи, що звішувалася занизько. Листя на гілці було вже повністю жовтим.

— Але він врятував їй життя, ти сам сказав. Дякуючи йому Цірі пішла з Цінтри цілою.

— І кричала вночі, бачачи його уві сні.

— Але ж то він її врятував. Припини згадувати минуле. Забагато змінилося, та що там — щодня змінюється, згадування минулого нічого не дасть, окрім засмучень, які тобі явно не до вподоби. Він врятував Цірі. Це було, є і залишиться фактом.

Ґеральт нарешті відвів погляд від гриви, підвів голову. Любисток кинув оком на його обличчя і швиденько втік очима вбік.

— Факт залишиться фактом, — повторив відьмак злим, металевим голосом. — О, так! Він той факт викричав мені в обличчя на Танедді, а зі страху голос у нього у глотці грузнув, бо дивився він на клинок мого меча. Той факт і той крик — то мали б бути аргументи, аби я його не мордував. Що ж, сталося і хіба не відстанеться. А шкода. Бо належало б тоді, на Танедді, розпочати ланцюг. Довгий ланцюг смерті, ланцюг помсти, про яку ще й через сотню років ходили б розповіді. Такі, яких боялися б слухати у темряві. Ти це розумієш, Любистку?

— Не дуже.

— Ну то диявол із тобою.

* * *

Паскудна була то розмова, й паскудну пику тоді мав відьмак. Ой, не подобалося мені, коли впадав він у такі настрої і починав отакі бесіди.

Утім, мушу признатися, що образне порівняння з бакланом свою роль виконало — я почав непокоїтися. Риба у дзьобі, несуть її туди, де оглушать, випатрають і засмажать! По-справжньому симпатична аналогія, радісні перспективи…

Утім, розум відкидав обидва ті побоювання. Кінець кінцем, якщо й далі триматися рибних метафор, то ким були ми? Пліточками, малими верткими пліточками. Взамін на таку поганючу здобич баклан Кагір на імператорську ласку розраховувати не міг. Та й сам він, урешті-решт, аж ніяк не був такою вже щукою, якою хотів би здаватися. Був, як і ми, пліточкою. А у часи, коли війна, наче залізна борона, оре як землю, так і людські долі, хто взагалі звертає увагу на пліточок?

Голову дам, що про Кагіра вже ніхто у Нільфгарді й не пам’ятає.

* * *

Ваттьє де Рідо, шеф нільфгардської військової розвідки, з опущеною головою вислуховував імператорські догани.

— Тож, — продовжував уїдливо Емгир вар Емрейс, — інституція, яка поглинає з бюджету держави втричі більше, ніж освіта, культура й мистецтво, разом узяті, не може знайти одну людину. Людина зникає собі просто, ховається, хоча я віддаю нечувані суми на інституцію, від якої не повинно б заховатися ніщо! Один зрадник насміхається в очі з інституції, якій я дав досить привілеїв і засобів, аби могла вона зігнати сон з очей навіть невинному. О, можеш повірити, Ваттьє, як наступного разу в Раді почнеться розмова про необхідність урізати бюджет таємної служби, я охоче нашорошу до того вуха. Можеш мені повірити!

— Ваша Імператорська Величність, — відкашлявся Ваттьє де Рідо, — прийме — я у тому впевнений — вірне рішення, спочатку зваживши усі «за» та «проти». Як невдачі, так і успіхи розвідки. Ваша Величність також може бути впевненим, що зрадник Кагір еп Келлах не уникне кари. Я розпочав дії…

— Я плачу вам не за розпочинання, а за результат дій. А він — мізерний, Ваттьє, мізерний! Що зі справою Вільгефорца? Де, най тобі диявол, Цірілла? Що ти там бурмочеш? Голосніше!

— Вважаю, Ваша Величність має пошлюбити оту дівчину, яку ми тримаємо у Дарн Ровані. Нам потрібен той шлюб, легальність суверенного ленна Цінтри, заспокоєння Островів Скелліге й повстанців з Аттре, Стрепту, Маг Турга й Стоків. Потрібна загальна амністія, спокій у тилах і на лініях забезпечення… Потрібна нам нейтральність Естерада Тиссена з Ковіру.

— Я про це знаю. Але та, із Дарн Рована, не є справжньою. Я не можу її пошлюбити.

— Вибачте, Ваша Імператорська Величносте, але чи має це значення, більше вона справжня чи менше? Політична ситуація вимагає урочистого шлюбу. Наречена буде у вуалі. А коли ми знайдемо врешті правдиву Ціріллу, ми просто влаштуємо… обмін.

— Чи ти, бува, не здурів, Ваттьє?

— Оту фальшиву показували у нас коротко. Тої справжньої з Цінтри ніхто не бачив уже чотири роки, а зрештою чутки доносять, що вона більше перебувала на Скелліге, ніж у Цінтрі. Гарантую, що ніхто не розпізнає хитрощів.

— Ні!

— Ваша Імператорська…

— Ні, Ваттьє! Знайди мені справжню Цірі! Ворушіть, нарешті, жопами. Знайдіть мені Цірі. Знайдіть Кагіра. І Вільгефорца. Передусім Вільгефорца. Бо то він отримав Цірі, я у тому впевнений.

— Ваша Імператорська Величносте…

— Слухаю, Ваттьє! Я весь час слухаю!

— Свого часу я мав підозру, що так звана справа Вільгефорца — це звичайна провокація. Що чародій був убитий чи ув’язнений, а галасливе навмисне полювання служить Дійкстрі для нашого очорнення і виправдання кривавих репресій.

— Я