Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

не на своєму боці. А оскільки людина не може жити без кордонів, ми вирушили їх шукати. Кордони потрібні людям, як повітря. Без кордонів ми б не знали як жити, не знали б хто ми такі й що маємо робити. Кордони існують для того, щоб нам показати, що є речі, яких не можна переступати”. Ох, Петре, ти знову за своє.

Ставлю чайника на вогонь, вмикаю світло у всьому домі, бо вже стемніло, навіть не знаю коли. Так завжди взимку. І кліпнути не встигнеш, а вже темно. Я засвітила також на веранді. Думаю, коли трохи зігріюся, почитаю йому з календаря. “20 травня, неділя, Бернардина. Першою умовою щастя є здоровий глузд. Софокл”.

Якраз підходить на скриню.

Я пакувала плетені фіранки і постільну білизну. Вишиті серветки і святі образки. Килим, каструлі, черевики, насіння квітів, все для церування, коробку з-під шоколадних цукерок зі світлинами, банку з ґудзиками, дзеркало з туалетного столика, сам столик, шлюбну громницю, ялинкові прикраси, дошку, щоб різати хліб, а також ножі й черпаки для борщу та барометр — шлюбний подарунок, підставку під аспарагус, і аспарагус, загорнутий у папір, і дитячий горщик, і малу дерев’яну аптечку, бо Петро мав на тому пункта — там мусило бути все, як спориш, так і бинти, і вугілля, і знеболювальні таблетки.

Тітка Маринка прийшла мені допомогти, але тільки плакала. Сиділа за столом, спершись на лікті, і плакала, а її братова Ольга з синами стояли й дивилися. Орест попрощався з Петром, а Мирон ні. Плюнув за нами, коли підводи рушили.

Непокоїть мене, що одне і те саме можемо бачити по-інакшому. Що кожен має в очах якийсь фільтр, і цей фільтр спричинює те, що люди бачать цілком інші речі, дивлячись на одне і те ж. Як тоді узгодити минуле? Та коли б навіть дати спокій минулому, визнати, що воно заплутане і годі його укласти в одну спільну розповідь, то що робити з теперішнім? Воно теж підпорядковується законові фільтрів. Дивимося на те саме, а бачимо щось інше. І тільки газети вранці сповістять, що ми бачили насправді. Напишуть у книжках, що означали ці збори і прощання. Ми того не знали. Газети і телебачення вирішують, що означає кожен наш рух і кожне рішення. Володіють патентом на встановлення порядку.

Я мала від мами прядку, небагато після неї залишилося. Була стара, дерево розсохлося і вкрилося щілинами, краї яких від старості затерлися і виглядали, як старанно вирізьблений візерунок. Я брала її у дві руки й дивилася крізь отвір. І на що б я не дивилася, все здавалося особливим — гарнішим, незвичайним, як картина в рамці; деталі, витягнуті оком прядки з безліч дрібниць, могли існувати незалежно; одинокий волохатий листок герані, цвях, вбитий у стіну, і світле місце, де колись висів образ, пташка, вишита хрестиком на рушнику. Прядка робила портрети предметам, робила їх важливими. Не треба було їх пояснювати, думати, навіщо вони, для чого служать. Були, які є. Найчастіше гарні. Я могла б провести решту життя, дивлячись крізь дірку прядки. Але прядка теж пропала.

Вранці йду до обори, до Теклі. Веду її через сіни до кухні. Тепер, коли Петро цілі дні дрімає на веранді, вже не йому заважатиме.

Входить невпевнено, засоромлена, несмілива. Стає коло теплого п’єца і дивиться на мене своїми чортячими прямокутними зіницями, іронічно, як завжди. Це панна з далекого краю, у кожному її русі відчувається, що має почуття власної гідності. Зиркає у відчинені двері веранди, але нічого по ній не видно.

“Ти, відьмо, — кажу. — Не запаскудь підлоги, бо не маю сили після тебе прибирати. Хіба маю мало роботи коло Петра”. Дивиться на мене так, наче ніколи в житті не наробила купи. Коли в пориві ніжності притуляюся до неї, вона легенько покусує мочку мого вуха, може, хоче щось шепнути? Хоче мене запитати: “Де Петро, самице? Що ти зробила зі своїм самцем?”

Кидаю їй на підлогу трохи сіна і сухого покришеного хліба. Їсть з шармом, зовсім нежадібно. Добре вихована коза. Потім лягає біля печі й лежить, як пес, шкрябаючи себе неохоче довгим рогом по шиї. Її погляд завжди іронічно-байдужий — навіть, коли б побачила апокаліпсис, був би ідентичний. Такі очі треба малювати у трикутниках Провидіння. Було б і гарніше, і правдиво.

Теклю тримаю кілька років, відтоді, коли Петро вже настільки ослаб, що не протестував. До того я купувала молоко. Він говорив, що соромно тримати козу, що це найгірша біда з нендзою, але він, певно, взагалі не любив тварин. Коли ми мали пса, він його тільки годував, але ніколи до нього не торкався. Я мусила віддавати псові належні йому пестощі, мусила відбувати все це псяче говоріння, говоріння до пса. Це ще одна відмінність між мною і Петром: він був рослинний, а я — тваринна. А перша — він був старий, а я — молода.

Т

Тепло вдягаюся і виходжу на подвір’я. Світить лякливе зимове сонце. Суну на схил, бреду снігом, щоб подивитися на село. Бачу автобус, але він одразу зникає. Потім стає порожньо, певно, тому, що сьогодні мороз. Люди сидять у хатах. Дим із коминів сповіщає зимову правду, що найкраще сидіти у власному домі, підкладати під кухню дрова, дивитися телевізор, а ввечері відкрити пляшку горілки і не дійти згоди зі сусідом. Мені вдається протоптати тільки одну пряму лінію, потім мерзнуть руки і від холоду не відчуваю губ. Петро, йому вдалося нарешті приручити весь холод світу. Лежить собі там і дивиться у глибину власних очей. Ігнорує холод і мороз. Набираю льодяного повітря у легені та хочу крикнути, так як співають — голосно і з усіх сил. Але видаю тільки слабкий писк. Легені тріпочуть у мені, як два обвислі прапорці. Повертаюся, щоб зігрітися, і з засніженого екрану розумію тільки те, що говорять там знову про дурниці.

Зі святами було в нас завжди однаково. Спочатку святкували одні, потім другі. Двічі я готувала кутю. Двічі пекла маківника і сирника. Раз клала сіно під обрус, раз кидала на підлогу. Я йшла з Петром на його різдвяну службу і приєднувалася до його співу. Спочатку я не знала слів католицьких колядок, але мелодія часто була така сама. Я видобувала зі себе свій другий голос. У співі це власне найприємніше — співати тільки з іншими, ніколи самому, чути, як голоси сплітаються, торкаються один до одного, раз жорстко, раз гладко, наближаються