Читати книгу - "Зоряний пил"

— Мавкою. Я була лісовою мавкою. І от за мною почав упадати принц — ні, не милий і добрий, навпаки. Але хай який був би той принц, повинен же він хоч трохи розуміти, що дозволено, а що ні?

— Певно, повинен?

— От і я думала, що він це розуміє, але помилялася. І от, тікаю я від того принца, шепочу при цьому заклинання, аж раптом — бац! — стаю деревом. Що скажеш?

— Ну, — відповів Трістран, — я не бачив вас мавкою, але дерево з вас просто дивовижне.

Дерево нічого не відповіло, тільки грайливо зашелестіло листям.

— Мавкою я теж була нівроку, — сором’язливо сказало дерево.

— А що ви казали про допомогу й підтримку? — запитав Трістран. — Не подумайте, я не збиткуюся. Підтримка мені зараз справді дуже потрібна, просто не відразу спадає на думку, чим зможе допомогти дерево. Ви ж не можете піти зі мною, або нагодувати мене, або повернути зірку, або перенести нас назад до Стіни, де живе моя кохана. Я впевнений, що ви змогли б чудово захистити мене від дощу, якби йшов дощ, але зараз дощу немає…

Дерево зашелестіло.

— Розкажи-но, що саме з тобою відбувається, — запропонувало воно, — а я вже сама вирішу, чим тобі допомогти.

Трістран намагався заперечити. Він відчував, що зірка віддаляється зі швидкістю галопу єдинорога, тож не час було розводити теревені про свої пригоди.

Але раптом хлопець зрозумів, що досі йому вдавалося просунутися у пошуках лише завдяки допомозі інших. Всівшись на траву, він розповів букові про все, що спадало на думку: про чисту й щиру любов до Вікторії Форестер, про свою обіцянку принести їй зірку — але не будь-яку, а саме ту, яку вони бачили з пагорба — і про подорож до Чарівної Країни. Розповів і про те, що встигло відбутися дорогою: про кошлатого чоловічка, про крихітних людей, що поцупили капелюха, про чарівну свічку, про те, як вони з зіркою пліч-о-пліч йшли через ліс, про лева і єдинорога, а також про те, як він загубив зірку.

Трістран скінчив розповідь. Повисла тиша. Листя дерева м’яко шелестіло, наче від вітерцю, а потім шерех став голосніший, наче наближалася буря. З-поміж листя почувся суворий низький голос. Він сказав:

— Якби ти тримав її на ланцюзі, і вона втекла сама, то ніякі сили неба і землі не змусили б мене допомагати тобі, навіть прохання Великого Пана або самої пані Сильвії. Але ти зняв з неї пута, і за це я допоможу тобі.

— Дякую, — сказав Трістран.

— Я повідомлю тобі три речі — дві зараз, а третю — тоді, коли це буде найпотрібніше. Ти сам вирішиш, коли цей час настане. Отже, по-перше, зірка у великій небезпеці. Те, що відбувається в глибині лісу, невдовзі стає відомо навіть на його околицях, адже дерева розповідають новини вітрам, а вітри швидко передають їх далі. Певні сили бажають зірці зла, — і навіть більше ніж просто зла. Ти повинен її відшукати й захистити. По-друге: через ліс веде дорога, на неї можна вийти біля он тієї ялини (про яку я, до речі, таке знаю, що й камінь почервонів би). Через декілька хвилин цією дорогою у потрібну тобі сторону проїде екіпаж. Поспішай, і встигнеш на нього. По-третє, підніми руки.

Трістран підняв руки. Поволі розгойдуючись, з верхівки дерева злетів мідно-червоний листок, і опустився хлопцеві на долоню.

— Ось, візьми, — сказало дерево. — Дивися, не загуби. І прислухайся до нього, коли потрібна буде третя підказка. До речі, екіпаж вже зовсім близько. Біжи! Біжи!

Трістран вхопив сумку й побіг, ховаючи листок у кишеню. З лісу вже чувся тупіт копит — цей звук дедалі наближався. Хлопець розумів, що добігти вчасно немає жодних шансів, і навіть на це не сподівався, проте біг ще швидше. Він важко сопів, а серце калатало у грудях і у вухах. З тріском продершись крізь чагарники папороті, він вистрибнув на дорогу саме тоді, коли екіпаж вже під’їжджав.

Це була чорна карета, запряжена четвіркою вороних коней. Правив нею якийсь блідолиций тип у довгому чорному вбранні. Екіпаж був на відстані двадцяти кроків од Трістрана. Спинившись, хлопець трохи перевів подих і спробував гукнути кучера — в горлі пересохло, повітря в легенях бракувало, тож замість крику вийшов якийсь хрипкий шепіт.

Карета проїхала повз, навіть не збавивши швидкості.

Трістран сів на землю і спробував відсапатися. Тривога за зірку змусила його знову звестися на ноги і чимдуж рушити вперед. Не пройшло й десяти хвилин, як він знову побачив чорну карету. Величезна гілляка — завбільшки як ціле дерево — відламалася від дуба на узбіччі і перегородила лісову дорогу прямо перед носом у коней. Кучер — він же єдиний пасажир екіпажу — намагався усунути перешкоду.

— Що за чортівня, — лаявся власник карети, зодягнений у довгу рясу. На вигляд йому було років під п’ятдесят. — Не було ані вітру, ані бурі… Аж тут падає це страхіття. Коней мені настрашило…

Його низький голос гудів, мов із бочки.

Трістран з кучером розпрягли коней і прив’язали їх до гілляки. Коні тягнули, люди штовхали — і спільними зусиллями їм вдалося перемістити перешкоду на узбіччя. Трістран подумки подякував дубові, а заодно букові й лісовому Панові, а вголос попросив кучера підвезти його через ліс.

— Я не беру пасажирів, — сказав кучер, потираючи заросле щетиною підборіддя.

— Маєте на це повне право, — погодився Трістран. — Але без мене ви б застрягли тут надовго. Певно, вищі сили привели мене сюди, щоб допомогти вам, а вас — щоб допомогти мені. Я не проситиму вас звернути зі шляху, але дві пари рук — завжди краще, ніж одна.

Власник карети пильно оглянув Трістрана з голови до ніг. Зануривши руку в оксамитовий мішечок на поясі, він витягнув звідти жменю квадратних гранітних пластинок.

— Вибери одну, — звелів він Трістранові. Хлопець вибрав одну з пластинок і показав чоловікові вирізьблений на ній символ.

— Гм, — сказав кучер. — А тепер ще одну.

Трістран послухався.

— Ще.

Чоловік ще раз потер підборіддя й кивнув.

— Так, ти можеш їхати зі мною, — сказав він. — Про це руни свідчать однозначно. Вони також вказують, що на шляху буде небезпека. Але хтозна, може й справді знову доведеться розчищати дорогу. Якщо хочеш, можеш скласти мені компанію — сідай попереду, біля мене.

Трістран помітив цікаву річ. Поки він піднімався на сидіння кучера, йому здалося, що у кареті сиділи п’ятеро блідих джентльменів, усі в сірому, і сумними очима дивилися на нього. Хлопець глянув туди ще раз — у