Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Місцевих ханів та князів до цієї процедури не залучали — вони були зацікавленими людьми. Перепису Ростовсько-Суздальській землі відбувся в 1257-му, У Новгороді — в 1258–1259 роках. Далі — у В’ятці, Тотьмі, Булгарії, Башкирії, на Уралі, в Сибіру тощо.

Коли Хура-ага, він же так званий Олександр Невський, закінчив перепис населення і повернувся до ставки нового хана Берке на Волзі, то був знищений ханом, як анда Сартака. Хан Берке знав звичаї своїх родів: анда Олександр став небезпечнішим за Сартака…

Звернімо увагу: Літопис Руський жодним словом не повідомляє про перепис населення у землях Великого Галицько-Волинського (чи хоча би Київського удільного) князівства. Отака історична правда! А ми ведемо розмову про золотоординсько-литовський так званий кондомініум (спільне володіння).

Таку фігуру Москва протиставила князеві Данилу Галицькому, якщо на неї дивитися відкритими очима, без вигадок і прикрас.

Піддалися фальсифікації абсолютно всі матеріали, які пов’язані з особою так званого Олександра Невського. Цар Петро І переніс його могилу із церкви поволзького містечка до новозбудованої столиці Санкт-Петербурга. Далі — Катерина II ввела літописні байки до обов’язкового вивчення в університетах, гімназіях і школах.

Фальшували настільки потужно, що звели опис першої доленосної битви Данила Галицького у 1237 році під Дорогичином з Тевтонським орденом до звичайного фарсу. В Іпатієвському літописі, віддзеркаленням якого є перекладений професором Леонідом Махновцем на українську мову Літопис Руський, текст поданий так (1237 рік):

«Коли ж настала весна, рушили вони удвох (брати-князі Данило і Василько. — В.Б.) на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія (сучасний Брест. — В.Б.), [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам — темпличам, тобто соломоничам». І пішли вони на них із великою силою, узяли город [Дорогичин] місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулись обидва у Володимир [18, с. 392].

Все! Більше Літопис Руський про перемогу князів Данила і Василька над Тевтонським орденом не говорить жодного слова. Проте на другій (393-й) сторінці літописець дуже барвисто описав так зване «Побоїще Батиєве», яке відбулося того ж таки 1237 року за тисячу кілометрів від Галича, у так званій Рязанській і Ростовсько-Суздальській землях.

Професор Леонід Махновець, як усі вкраїнські заангажовані науковці, переконують нас, що те писав галицький (князівський) літописець «коло 1237 року» і довів його «до 1265 чи 1266 року». Звернімо увагу: княжий галицький літописець знав краще про події у Ростовсько-Суздальській землі, ніж у своїй. Він нагадував нам, що у тому ж таки 1237 році «…Ярослав суздальський прийшов і забрав Київ… Не можучи його держати, він пішов назад до Суздаля» [18, с. 392].

Отаку сплітали нісенітницю, і сором не виїдав їм очі.

Москва працювала нахабно, зводячи до касти дурнів навіть розумних українців.

Як бачимо, у Літописі Руськім жодним словом не сказано про перемогу князя Данила Галицького над Тевтонським орденом у 1237 році. А сама перемога подана, як цілковита випадковість. Ото йшов князь Данило з Васильком на ятвягів, не охороняючи своїх земель, аж раптом дізнався під Берестям, що у Дорогочині сидять якісь «крижевники-темпличани, тобто соломоничі» і погромив їх. Ми би й не дізналися, що наші руські (українські) землі захопив Тевтонський орден, та раптом бачимо, що в полон до князя Данила потрапив сам Великий Магістр Тевтонського ордену Бруно. Отак московити писали для українців їхню історію. Читати соромно. Послухаймо, як вони кажуть про свого вигаданого Олександра Невського:

«Озарённая ярким весенним солнцем, весело бежала меж крутых берегов красавица-река Трубеж. Наступал день 13 мая 1220 года. Колокола с утра гудели в церквях затерянного в лесах Переяславля. Горожане праздновали рождение в семье своего князя-защитника Ярослава Всеволодовича и княгини Феодосии второго сына, названного Александром…» [215, с. 2–3].

А ось як московити писали про Чудську так звану битву. Звичайно,вигадану.

«Но вскоре новая беда обрушилась на русский Север. Теперь на Псков и Новгород пошли немецкие рыцари-крестоносцы.

Князь Александр быстро вывел свою рать к Восточному берегу Чудского озера, чтобы здесь дать битву рыцарям. Позиция у скалистого острова Вороний Камень была выбрана очень удачно… Много крестоносцев ушло на дно Чудского озера. Всего было убито четыреста знатных рыцарей (незнатних вони не рахували. — В.Б.), а пятьдесят орденских братьев попало в плен. Простых воинов-кнехтов, павших в бою, оказалось такое множество, что их даже не стали считать…» [215, с. 10–13].

Цікаво, що жодне стародавнє європейське джерело не знає про так звані Невську (1240) та Чудську (1242) битви. Тобто московити «оспівують» свої вигадані перемоги. Брешуть серйозно! А ми мовчки слухаємо…

Звичайно, Леонід Махновець, перекладаючи на українську мову Літопис Руський, був зобов’язаний пояснити, як Тевтонський орден у 1237 році опинився в руському (українському) місті Дорогичині.

Ось його пояснення (зноска 6 на ст. 392):

«Ідеться про орден тевтонців-хрестоносців…; виник в Єрусалимі наприкінці XII ст. Організаційним центром його, як і інших орденів, був єрусалимський храм,.. побудований на місці Соломонового храму Святая святих. У 1237 р. цей орден злився з орденом мечоносців, і тоді ж (3 березня 1237 р.) Конрад І Мазовецький віддав їм Дорогичин — древньоруський город, який раніше до Берестія був удільним центром» [18, с. 392].

Із поясненням професора Махновця вимальовується зовсім інша картина. Тільки 3 березня польський князь Конрад І, який напередодні підло захопив дорогичинський уділ, передав його Тевтонському ордену, і Данило Галицький тут же, не чекаючи доброї, сухої погоди, рушив не на ятвягів, а саме на визволення уділу і Дорогичина від тевтонців.

Сучасний історик Ігор Кушко із Вінниці розібрався в цьому питанні набагато краще, ніж «радянські корифеї». Ось як він описує давній матеріал і саму битву Данила Галицького з Тевтонським орденом:

«У 1235 р. папа Григорій IX своєю буллою об’єднав ордени Добжинців і Меченосців з Тевтонським орденом. Саме цього року польський князь Конрад Мазовецький підступом захопив руські землі між ріками Нуром і Західним Бугом та волинське місто Дорогичин. Не маючи змоги утримати ці землі в покорі, в 1237 році Конрад Мазовецький передає ці землі Тевтонському ордену» [166, с. 40].

Тут вінницький історик дещо спрощує ситуацію. Справа в тому, що Конрад Мазовецький захоплював ті землі та передавав їх Тевтонському ордену за вказівкою Папи Римського. А об’єднання трьох орденів в один відбулося заради його посилення та можливості насамперед протистояти Русі (схизматам).