Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Зазначимо, хоча сучасний, один з найкращих знавців «Слова о полку Ігоревім», професор Борис Іванович Яценко дещо по-іншому перекладав «Слово», та шану князю Роману Мстиславовичу віддав і він. Послухаємо: «Автор («Слова». — В.Б.) називає етапи бойового шляху Романа Мстиславовича. У 1169 р. він розбив під Новгородом війська Андрія Боголюбського — «Хинову». Ця перемога мала виключно велике значення для утвердження суверенітету Новгорода як феодальної республіки. (Звернімо увагу, розгром війська Юрія Боголюбського під Новгородом відбувся в кінці лютого 1169 року. — В.Б.) У 1182 р. уже на Волині (князь. — В.Б.) приєднав до своїх володінь Підляшшя… Під час феодальної війни 1195–1196 років союз Романа з Олеговичами і половецькими князями був могутньою силою, що врятувала Русь (Україну. — В.Б.) від поглинання чужинцями — Хиновою… Розгромивши… (ворогів. — В.Б.), Роман відкинув їх від Руської (Української. — В.Б.) землі (1196 р.). Як довів М.Ф. Котляр, у 1197 чи в 1198 р. Роман завдав нищівного удару половцям і врятував Царгород, який облягали степовики. У 1199 р. Роман все-таки об’єднав Волинську і Галицьку землі, утворивши могутнє Галицько-Волинське князівство. Через деякий час він став і Великим князем Київським… Мав двох синів — Данила і Василька» [213, с. 119].

Сучасні українські історики дослідили й подальшу боротьбу Великого князя Романа Мстиславовича за Україну-Русь. Так, молодий історик Вероніка Візнюк (Хмельницька область) у своїй праці «З історії Галицько-Волинського князівства», опублікованій у Науковому збірнику «Воєнна історія: Галичина та Закарпаття», випуск 2010 року, писала:

«Захищаючи українські князівства (князь Роман Мстиславович. — В.Б.), успішно воював з половцями. Давньоукраїнські літописи повідомляють про два походи до Половецького степу, здійснені князем Романом у 1202 та 1204 рр. У 1202 — половці несподівано напали на Переяславщину та Київщину. Зосередившись біля південних рубежів Руської землі з дружиною та загонами бояр, Роман Мстиславович заздалегідь підготувався до нападу кочовиків. Наздогнавши половців, що поверталися додому за річкою Россю, він відібрав у них награбоване та розгромив їх. В 1204 — разом з південноруськими володарями здійснив похід до Половецького степу і розгромив військо хана» [166, с. 34].

Саме цього Великого українського князя наша історична наука може популяризувати у школах та вишах, а не вигаданого московитами Володимира Мономаха, шапка якого є пізнішим подарунком золотоординського хана Узбека своєму двоюрідному брату — володарю Московського улусу хану Івану (в російській науці так званому Іванові Калиті). Українська історія не може текти по волзькому руслу, ми споконвіку жили на берегах Дніпра.

«Під владою князя Романа були всі українські князівства, крім Чернігівського (Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське). Літописець називає його самодержавцем, такого ще не було раніше до Романа Мстиславовича.

Він увійшов до історії не тільки як сміливий воїн та великий полководець. Роман Мстиславович є автором проекту додержання «доброго порядку на Русі» (Україні. — В.Б.), запропонувавши припинити міжкнязівські чвари та перешкодити подальшому поділу князівств, який, на жаль, не знайшов підтримки серед руських князів. Встановив тісні взаємини з Візантійською та Германською імперіями» [166, с. 34].

Звичайно, московські владоможці розуміли всю велич такого князя, тому й возвеличили на противагу йому так званого засновника Москви — Юрія Довгорукого. Ми пам’ятаємо: Москва заснована золотоординським ханом Менгу-Тимуром у 1272 році.

Рід славетного Романа Мстиславовича правив Руською (Українською) землею до 1620 року. Хоча нащадки князівської династії живуть в Україні та по світу досі. Два представники цього роду (можливо — три) отримували Папські корони, що засвідчено історичними документами. Тому, навіть за нормами ХІV–ХVІІ століть, завоювання та поглинання Русі (України) польськими королями було незаконним, звичайним польським бандитизмом. Як було незаконним пізніше заволодіння Руссю (Україною) Московією. Нащадки Великого князя Романа Мстиславовича у ХVІІ–ХVІІІ століттях були живі.

Москва, як завжди, чинила бандитизм на українській землі.

2. Великі перемоги Данила Галицького

Про ті перемоги Москва воліла мовчати. Українські хохлуї про те мовчать досі. Заціпило! Нам (українцям) слід розуміти: сини Романа Мстиславовича — Данило і Василько були в нашій історії настільки потужними людьми (а це зафіксовано європейськими джерелами), що московити десятки років не знали, як протидіяти їхній очевидній проукраїнській величі, що протиставити. Аж поки не вигадали так званого Олександра Невського та його Невську (1240) і Чудську (1242 року) перемоги.

Ми вже наводили слова російської імператриці Катерини II, що так званий Олександр Невський був 1230–1232 року народження. Хто хоче більше знати правду про цього вигаданого московитами князя, пропоную звернутися до праці «Країна Моксель, або Московія» та «Москва Ординська». Там це питання досліджене в повному обсязі. Для зацікавлених повідомляю долю так званого Олександра Невського. У 1238 році князь мерянський Ярослав (свідчення угорського монаха Юліана) зі всім своїм сімейством (тобто разом зі своїм 5–6-річним сином Олександром) здався на милість хана Батия. Старший брат Ярослава, Юрій, був знищений ханом Батиєм на річці Сіть (дані офіційної російської історичної науки та свідчення угорського монаха Юліана). Як стверджував посол короля Франції Людовика IX — Вільгельм де Рубрук, князь країни Моксель, а ним був Ярослав, загинув у війську хана Батия в Німеччині (1241 рік).

Відповідно до Яси Чингісхана, якої свято дотримувався Батий, аби не бути знищеним та очолити моксельську дружину у війську хана, князь Ярослав зобов’язаний був ще 1238 року свого старшого сина — спадкоємця Олександра — передати Батию в заручники. Він так і вчинив: його син Олександр, так званий Невський, із 1238 року виховувався і перебував у домі хана Батия. Про те свідчать побратимство Олександра і Сартака (старший син хана Батия) та монах Плано Карпіні у доповідній записці Папі Інокентію III, коли розповідав про «сина князя Ярослава», що передавав накази Бату-хана чернігівському князю Михаїлу. У1254 році хан Батий призначив свого вихованця Олександра співголовою комісії із перепису населення імперії, де останній виступав під іменем Хура-ага. Вірменський священик Кіракос ось що писав про ту комісію:

«В 1254–1255 рр. Монке-Каан і великий… Бату послали комісаром Аргуна,.. а також і другого начальника, який був при дворі Бату, на ім’я Хура-ага, з безліччю людей супроводу, їм доручено було переписати народи, які перебували під владою татар. З цим наказом — вони їздили по всіх країнах, виконуючи доручення. Вони прибули у Вірменію, Грузію, землю Агуанів, рівно ж як і сусідні країни, перераховуючи і переписуючи всіх людей віком від десяти років, за винятком жінок, і вимагаючи