Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона одягнулася. У неї збереглася остання адреса стрийка, півроку тому вона отримала від нього листа з цією адресою. Треба поїхати туди й розпитати.
Виявилося, що стрийко мешкав за старою адресою, він відмовився лише від телефону.
– Твої гроші? – запитав він. – Як хочеш. Я посилав їх тобі щомісяця в Швейцарію, дуже важко було отримати дозвіл на пересилання. Я можу виплачувати їх тобі щомісяця тут, у Франції. На яку адресу пересилати?
– Я не хочу отримувати їх щомісяця. Я хочу забрати все відразу.
– Навіщо?
– Хочу купити собі різне вбрання.
Старий витріщив на неї очі.
– Ти так сама, як і твій батько. Якби він…
– Він не живе, стрийку Ґастоне.
Ґастон поглянув на свої великі бліді долоні.
– Ти не маєш надто багато грошей. Що ти збираєшся тут робити? Господи, якби я мав таке щастя жити в Швейцарії!
– Я жила не в Швейцарії, а в лікарні.
– Ти не знаєшся на грошах і розтринькаєш їх за кілька тижнів. Усе розтринькаєш.
– Можливо, – сказала Ліліан.
Стрийко перелякано подивився на неї.
– А коли все витратиш, що тоді?
– Я не буду для вас тягарем.
– Ти повинна вийти заміж. Ти здорова?
– Чи я інакше була б тут?
– Отже, ти повинна вийти заміж.
Ліліан розсміялася. Його наміри були надто прозорі: хотів перекинути відповідальність за неї на когось іншого.
– Повинна вийти заміж, – повторив Ґастон. – Я міг би познайомити тебе з кількома людьми.
Ліліан знову розсміялася, проте їй було цікаво, що зробить старий. «Йому, мабуть, під вісімдесят, – думала вона, – але поводиться він так, ніби має передбачити все ще на вісімдесят років наперед».
– Добре, – відповіла Ліліан. – А тепер скажи мені таке: що ти робиш на самоті?
Спантеличений старий підвів свою пташину голівку.
– Та мало що. Я завжди зайнятий. Дивне питання. Не розумію, чому ти запитуєш.
– Тобі ніколи не спадало на думку забрати все, що в тебе є, поїхати світ за очі й усе протринькати?
– Ти така сама, як і твій батько! – зневажливо сказав старий. – Він ніколи не мав почуття обов’язку й почуття відповідальності. Треба буде спробувати знову призначити тобі опікунів!
– Це тобі не вдасться. Ти вважаєш, що я марную гроші, а я вважаю, що ти марнуєш своє життя. Нехай кожен залишається при своїй думці. І дістань мені гроші не пізніше завтрашнього дня. Я хочу якнайскоріше купити собі сукні.
– А де ти їх купиш? – швидко запитав старий марабу.
– У Баленсіаґи. Не забудь, що це мої гроші.
– Твоя мати…
– До завтра, – сказала Ліліан і ледь торкнулася губами лоба старого.
– Послухай, Ліліан, не роби дурниць! Ти зодягнена дуже добре, вбрання в цих будинках моди коштують маєток!
– Цілком можливо, – відповіла Ліліан і подивилася на сірий двір і сірі вікна навпроти, в яких відбивалися рештки сонця, наче відполіровані сланці.
– Ти така сама, як твій батько. – Старий був щиро наляканий. – Така сама! Ти могла б зараз жити без турбот, коли б не його вічні фантазії.
– Стрийку Ґастоне, кажуть, у наш час можна покінчити з грошима двома способами. Один із них – заощаджувати, а потім втратити їх під час інфляції, інший – витратити їх. А тепер скажи мені, як тобі ведеться.
Ґастон нервово махнув рукою.
– Сама бачиш. Мені важко. Такі часи! Я бідний.
Ліліан роззирнулася. Вона побачила красиві старовинні меблі, фотелі в чохлах, кришталеву люстру, перев’язану марлею, кілька добрих картин.
– Ти завжди був скупий, стрийку Ґастоне. Ти й зараз такий?
Якийсь час він розглядав її своїми темними пташиними очками.
– Хочеш жити тут? Але ж у мене обмаль місця.
– Місця у тебе досить, але я не хочу жити тут. Скільки тобі, власне кажучи, років? Здається, ти на двадцять років старший за батька?
Старий, вочевидь, був збитий з пантелику.
– Ти ж знаєш. То навіщо запитувати?
– А ти не боїшся смерті?
Ґастон помовчав з хвилину, після чого тихо сказав:
– У тебе жахливі манери.
– Ти маєш рацію. Мені не варто було тебе запитувати про це.
– Я почуваюся цілком пристойно. Якщо ти розраховуєш скоро отримати спадок, то тебе чекає розчарування.
Ліліан подивилася на скривдженого старого марабу.
– Ні, не розраховую. Я живу в готелі й ніколи не буду для тебе тягарем.
– У якому готелі? – квапливо запитав Ґастон.
– У «Біссон».
– Слава Богу! Я б не здивувався, якби ти оселилася в «Ріц».
– Я також, – сказала Ліліан.
Трохи згодом по неї зайшов Клерфе. Вони поїхали в ресторан «Ґран Вефур».
– Як відбулася твоя перша зустріч із тутешнім світом? – запитав він.
– У мене таке відчуття, ніби я опинилася серед людей, які збираються жити вічно. У будь-якому разі вони так поводяться. Вони так перейнялися грошима, що забули про життя.
Клерфе розсміявся.
– А під час війни всі присягалися, що більше не повторять цієї помилки, якщо виживуть. Але людина швидко все забуває.
– І ти теж усе забув? – запитала Ліліан.
– Намагався щосили. Але мені не зовсім вдалося.
– Може, я кохаю тебе саме тому?
– Ти мене не кохаєш. Якби ти мене кохала, то не вживала б цього слова так легковажно. І не говорила б мені цього.
– Я кохаю тебе тому, що ти не думаєш про майбутнє?
– Тоді ти мусила б кохати кожного чоловіка в санаторії. Ми будемо їсти морські язики зі смаженим мигдалем і запивати їх молодим монтраше.
– Тоді чому я тебе кохаю?
– Тому, що я з тобою. І тому, що ти любиш життя. А я для тебе безіменна частка життя. Це небезпечно.
– Для кого?
– Для того, хто безіменний. Його в будь-який час можна замінити.
– Мене теж, – сказала Ліліан. – Мене також, Клерфе.
– У цьому я не зовсім упевнений. Розумна людина на моєму місці втекла б якнайскоріше.
– Ти не настільки захоплений.
– Завтра я від’їжджаю.
– Куди? – запитала Ліліан, не повіривши йому.
– Далеко. Мушу їхати до Рима.
– А я – до Баленсіаґи. Купити сукні. Це ще далі, ніж Рим.
– Я дійсно від’їжджаю. Необхідно потурбуватися про новий контракт.
– Добре, – мовила Ліліан. – Отже, у мене буде час кинутися в авантюру з модними кравцями. Стрийко Ґастон із задоволенням віддав би мене під опіку або видав заміж.
Клерфе подивився на неї.
– Він хоче знову ув’язнити тебе, хоча ти ще не встигла дізнатися, що таке свобода?
– А що таке свобода?
Клерфе посміхнувся.
– Я теж не знаю. Знаю тільки одне: свобода – це не безвідповідальність і не життя без мети.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.