Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей узяв її, покрутив, розглядаючи, і врешті сказав: «Сподіваюся, що жоден із нас не носить у собі якоїсь заразної хвороби», і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли мені було десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Їй пророкували ранню смерть. Але вона живе досі, а пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.

Він поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.

– Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця. Місяць убиває його аромат. То теж слова моєї бабці.

Клерфе рушив до дверей.

– Клерфе, – покликала Ліліан. Він озирнувся. – Я виїхала звідти не для того, щоб залишитися на самоті.

8

Перед ними був Париж зі своїми передмістями – сірими, потворними, дощовими. Але що далі вони рухалися усередину міста, то сильніше він їх зачаровував. Завулки й вулиці вигулькували, наче картини Утрілло й Пісарро, сірість зблідла і стала майже сріблястою, раптом з’явилася ріка з мостами й буксирами, деревами та баржами, барвистими рядами букіністів і старих кам’яниць на правобережжі Сени.

– Саме звідси, – розповідав Клерфе, – забрали на страту Марію-Антуанетту. А в ресторані навпроти можна дуже смачно попоїсти. Мабуть, тут голод і історія всюди пов’язані між собою. Де ти хочеш зупинитися?

– Там, – відповіла Ліліан і показала на той бік річки, де світлішав фасад маленького готелю.

– Ти знаєш цей готель?

– Звідки мені його знати? – запитала Ліліан.

– Ти ж тут жила.

– Коли я жила тут, то переважно ховалася у підвалі одного продавця овочів.

– Може, тобі краще зупинитися десь у шістнадцятому окрузі? Чи у стрийка?

– Стрийко такий скупий, що сам, напевно, тулиться в одній кімнаті. Поїдьмо в той готель і запитаймо, чи є у них вільні номери. А де ти мешкатимеш у Парижі?

– У готелі «Ріц».

– Я так і знала, – сказала Ліліан.

Клерфе похитав головою.

– Я не такий багатий, щоб мешкати деінде.

Вони проїхали міст бульвару Сен-Мішель, по набережній Ґранд Оґюстен і зупинилися біля готелю «Біссон». Коли вони виходили з машини, у дверях готелю з’явився служник з валізами.

– Це й буде моя кімната, – сказала Ліліан. – Хтось якраз виїжджає.

– Ти справді хочеш тут мешкати? Просто тому, що побачила цей готель із другого боку ріки?

Ліліан кивнула.

– Я, власне, й збираюся так жити. Без жодних особливих рекомендацій і упереджень.

Покій був вільний. Готель не мав ліфта, але номер, на щастя, містився на першому поверсі. Сходи були зачовгані й старі. Покій виявився малим і скупо умебльованим, але ліжко виглядало непогано й була ванна. Меблі стояли сучасні, за винятком барокового столика, який стояв, наче князь поміж невільників. Шпалери були старі, електричне світло тьмаве – зате за вікном виблискувала річка, виднілися набережні, Консьєржері, дзвіниця собору Паризької Богоматері.

– У будь-який момент, якщо ти матимеш бажання, можеш звідси виїхати, – сказав Клерфе. – Дехто забуває про це.

– Куди? До тебе в «Ріц»?

– Не до мене, а в «Ріц», – відказав Клерфе. – Я мешкав там під час війни півроку. З бородою і під іншим прізвищем. У дешевих номерах. А в іншій половині готелю, з вікнами на Вандомську площу, жили високопоставлені нацистські бонзи. Це було дуже знаменно.

Служник приніс валізи. Клерфе рушив до дверей.

– Ти повечеряєш зі мною?

– Коли?

– О дев’ятій.

– Добре, о дев’ятій.

Вона подивилася йому вслід. Під час мандрівки вони ані словом не перекинулися про ніч в Асконі. «Французька мова дуже зручна, – подумала вона. – Легко переходити з «ти» на «ви» і навпаки, усе дуже просто, як у грі». Почувши ревіння «Джузеппе», Ліліан підійшла до вікна.

Він, може, повернеться, а може, ні. Вона цього не знала, але це й не було аж таким важливим. Важливе те, що вона в Парижі, що вечір і що вона дихає. На бульварі Сен-Мішель загорілося зелене світло, і, мов розлючена зграя хортів, услід за «Джузеппе» кинулося стадо «сітроенів», «рено» і вантажівок. Ліліан не могла пригадати, чи бачила вона коли-небудь стільки автомобілів. Під час війни їх було мало. Шум був неабиякий, але в її вухах він звучав, як орган, на якому залізні руки грали потужне «Te Deum».

Ліліан розпакувала свої речі. Взяла вона з собою небагато. Грошей мала теж обмаль. Зателефонувала до стрийка. Телефон не відповідав. Стрийко вже кілька років, як відмовився від телефону.

На мить її охопила паніка. Вона отримувала гроші щомісяця через банк і тривалий час не мала від стрийка жодної вістки. Неможливо, щоб він не жив. Дивно, що саме це перш за все спало на думку! Може, виїхав, мешкає деінде. Ліліан поцікавилася в готелі про адресну книжку. У них була тільки стара, з першого року війни, а нова телефонна книжка ще не з’явилася. Крім того, в Парижі бракувало вугілля. Увечері в кімнаті робилося холодно. Ліліан накинула плащ. Добре, що, покидаючи санаторій, прихопила кілька вовняних речей. Думала, що комусь їх тут подарує. Тепер була задоволена, що має їх. Сірі, брудні сутінки починали вповзати у вікно. Ліліан покупалася, щоб зігрітися, і лягла в ліжко. Уперше, відколи виїхала, вона була сама. Уперше віддавна справді була сама. Грошей їй могло вистачити найбільше на тиждень. Разом із темрявою знову з’явилася паніка. Хтозна, де був тепер її стрийко. Може, з ним щось сталося, а може, помер. Може, й Клерфе зник уже в цьому невідомому місті, переїхав до іншого готелю, почав інше життя, і вона теж про нього більше ніколи не почує. Ліліан морозило. Романтика швидко зникла перед фактом холоду й самотності. У теплій клітці санаторію зараз тихо дзенькали рури центрального опалення.

Хтось постукав. За дверима стояв готельний посланець із двома згортками. В одному з них були квіти. Мабуть, від Клерфе. Вона швидко тицьнула хлопцеві в тьмяному приміщенні завеликі чайові. У другому згортку була вовняна ковдра. «Думаю, що може тобі знадобитися, – писав Клерфе. – У Парижі й далі бракує вугілля». Ліліан розстелила ковдру. З неї випали дві невеликі коробки. В обох були лампочки. «Французькі готелярі завжди заощаджують на світлі, – коментував Клерфе ще один подарунок. – Якщо замінити лампочки, які є у твоїй кімнаті, новими, світло відразу стане удвічі яснішим».

Ліліан послухалася його поради. Принаймні мепер вона могла читати. Посланець приніс їй газету. Зазирнула в неї, але за хвильку відклала. Це все вже її не