Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"

почувся дзвін ланцюга, який протягували через кільце. Я знову підібрався ближче до ляди, замахав носовиком та волав, поки не захрип. Скриня припинила розгойдуватися, і відразу ж почувся шум, тупіт ніг по даху й віддалені голоси. Я був у захваті, коли почув, як згори запитали англійською: «Гей, є хтось усередині? Відгукніться!» У відповідь я закричав щосили, що я англієць і благаю порятувати мене з цієї в’язниці. Мені відповіли, що скриню пришвартовано до судна й мені слід дочекатися, поки корабельний тесля зробить отвір у даху, щоб я міг вибратися звідти. Тоді я сказав моїм рятівникам, що це гайнування часу і нехай краще хтось із матросів витягне скриню за кільце з води та віднесе до каюти капітана. Почувся регіт, мені прокричали, щоб я не верз дурниць, – і тут я здогадався, що опинився серед людей, однакових зі мною на зріст. Прибіг тесля й миттю пропиляв отвір у даху. Згори спустили драбину, по якій я й виліз нагору. Від слабкості ноги мені підломилися, і матроси віднесли мене на корабель та поклали на палубі, закутавши в ковдру.

Мене засипали здивованими запитаннями, однак мені складно було відповідати на них. І не тільки тому, що мене морозило, мучила спрага й від болю розколювалася голова. Я зовсім розгубився, побачивши таку кількість пігмеїв. Я так довго жив серед велетнів, що мої одноплеменці здавалися мені мізерними карликами.

Капітан, містер Томас Вілкокс, помітивши в якому я стані, наказав доставити мене до себе в каюту. Цей гідний чоловік дав мені заспокійливих крапель і поклав до ліжка, порадивши добре відпочити. І справді, мені це було конче потрібно. Перш аніж знепритомніти, я переконливо попросив капітана принести до його каюти мій будиночок. Там є цінні речі – меблі з рідкісного матеріалу, гамак, шовкові та вовняні тканини, якими оббито скриню. Я відчиню її та покажу містерові Томасу всі свої багатства. Капітан вирішив, що я марю, і щоб заспокоїти мене, погодився виконати моє прохання. Потім він вийшов на палубу і звелів матросам перенести на корабель вміст скрині, причому зроблено це було вкрай недбало. Забравши зі скрині все, що здалося їм цінним та цікавим, матроси пустили мій будиночок плисти. Скриня незабаром наповнилася водою й потонула. Згодом я радів, що не був присутній при цьому, – таке видовище мене б дуже засмутило, оскільки нагадало б усе, що я пережив за ці роки.

Проспавши тривожним сном кілька годин, я прокинувся і почувався набагато краще. Було близько восьмої вечора. Капітан звелів подати мені вечерю і вдоволено зауважив, що я, як йому здається, став набагато спокійнішим і тепер напевне розповім, як опинився в дивовижній скрині.

Поки я поглинав страву за стравою, Томас Вілкокс розповів, що сьогодні близько полудня помітив у підзорну трубу далеко в морі якийсь предмет. Спочатку він подумав, що це невелике судно під вітрилами, і вирішив попрямувати до нього, щоб, якщо вдасться, збільшити запаси борошна й сухарів. Одначе, наблизившись, капітан зрозумів, що помилився, і відрядив шлюпку з’ясувати, що ж це таке. Матроси швидко повернулися й почали присягатися, що бачили в морі пливучий будинок із пласким дахом. Капітан не повірив і сам вирушив на розвідку.

Море було спокійним, і він двічі обплив на шлюпці величезну скриню, наполовину занурену у воду. На одній зі стінок капітан помітив дві скоби й відразу ж наказав протягти в одну з них ланцюг і взяти дивовижну споруду на буксир. Коли шлюпка наблизилася до судна, матроси за допомогою талів[3] спробували підняти скриню на палубу, але з цього нічого не вийшло. Однак іще до того, помітивши у щілині ляди білу хустинку, команда зрозуміла, що у скрині перебуває якийсь нещасний в’язень. Ось тоді й вирішили дати пливучій в’язниці спокій та викликати корабельного теслю.

Я поцікавився в містера Вілкокса, чи не помітив хто-небудь у тому місці, де було знайдено мій похідний будинок, якихось особливо величезних птахів. Капітан ствердно кивнув, однак додав, що три орли, які літали високо під хмарами, здалися йому анітрохи не більшими за звичайних. Потім я спитав, на якій відстані від найближчої землі ми перебуваємо, і він відповів, що за найточнішими обрахунками до берега від його корабля близько ста миль. На це я зауважив, що він помиляється, позаяк я залишив країну, у якій жив, тільки за дві години до того, як упав у море.

Містер Вілкокс замислено насупив брови і порадив мені ще трохи відпочити, вважаючи, що через пережиті потрясіння я збожеволів. Одначе я запевнив капітана, що відпочинку не потребую і не з’їхав із глузду.

«Тоді, сер, я говоритиму з вами відверто, – мовив капітан. – Скажіть мені, чи не викликаний ваш психічний стан тим, що у вас на совісті тяжкий злочин, за який вас посадили в цю величезну скриню й кинули в море? Таке часом трапляється. Ні, звісно, я не шкодую, що знайшов вас, і готовий доправити цілим і неушкодженим у будь-який найближчий порт…»

Я попросив містера Вілкокса мати терпець, а потім сумлінно виклав усі свої пригоди від відплиття з Англії до тієї хвилини, коли орел викрав мою дорожню скриню. Слухав капітан дуже уважно і вдумливо. Як останній доказ я попросив доставити в каюту комод із мого житла, відчинив його своїм ключем і показав капітанові невелику колекцію рідкісних речей, що їх мені подарували велетні. Гребінь, зроблений із волосинок королівської бороди, голки та шпильки завдовжки від фута до пів’ярда, пасмо волосся її величності, золоту каблучку, яку подарувала мені королева, знявши зі свого мізинця. Нарешті я показав капітанові свій одяг і запропонував помацати тканину й оцінити її товщину. Нескладно було вмовити його взяти як подарунок від мене зуб одного з лакеїв, який прислужував мені та Глюмдалькліч. Зуб цей, діаметром чотири дюйми та завдовжки близько фута, помилково вирваний королівським лікарем, виявився абсолютно здоровим; я відчистив його та заховав у комод.

Капітан був вражений моєю розповіддю й висловив сподівання, що, повернувшись на батьківщину, я неодмінно напишу книжку та опублікую її як напучення співвітчизникам. Я скромно заперечив, що моя історія навряд чи заслуговує на таку увагу. Зараз читача нелегко здивувати, тому що сучасні автори не стільки дбають про істину, скільки прагнуть перевершити один одного у вигадках.

Містера Вілкокса зацікавило, чому я так кричу під час бесіди, адже королева і король велетнів, судячи з усього, на глухоту не страждали. Я відповів, що це наслідок перебування в Бробдингнегу, адже розмовляти з його мешканцями – те саме, що звертатися до людини, яка стоїть на дзвіниці. «Своєю чергою, – зізнався я, – мені ніяк не вдається позбутися відчуття, що ви ледь чутно шепочете. І до речі, – додав я, – коли мене оточили ваші матроси, вони здалися мені справжніми карликами. Що вдієш, коли очі вашого покірного слуги звикли до людей та предметів велетенських розмірів».

Капітан кивнув, помітивши, що під час вечері я з дивним виразом обличчя оглядав столове начиння й на моїх губах блукала посмішка. Таку поведінку він спочатку пояснив нервовим розладом. Я відповів, що розумію його, одначе як я міг стримати посмішку, побачивши страву, яка здалася мені мікроскопічною, і чашку, не більшу за горіхову шкаралупку?

Розсталися ми по-дружньому; прощаючись, містер Вілкокс жартома зауважив, що віддав би сотню фунтів, тільки б поглянути на те, як гігантський орел несе мою скриню над океаном.

Його корабель після плавання в Тонкінську затоку повертався