Читати книгу - "Хід королем"

Але очолювали війська джентльмени. Англійський офіцер, побачивши за кілька футів від себе свого супротивника, одразу згадав правила доброго тону і, знявши капелюха та низько вклонившись, запропонував французу стріляти першим.

Француз виявився не менш галантним, ніж його англійський ворог, і віддав ще нижчий уклін, пропонуючи: «Ні, сер. Я наполягаю. Лише після вас».

У відповідь на це англійські піхотинці почали стріляти і розгромили французів.

«Час питань до прем'єр-міністра» в палаті общин вельми нагадував тодішню битву в Канаді. До всіх членів треба звертатися винятково «вельмишановний», і всі, хто носить брюки,— «джентльмени», навіть якщо це найлютіші вороги. Вони вишикувані у дві лави й дивляться одні на одних з відстані двох мечів, і попри те, що мета ясна — поставити питання й отримати інформацію,— справжня ціль — лишити на підлозі палати якнайбільше скривавлених трупів ваших недругів. Але є дві принципові відмінності від битви на вершині пагорба. Зазвичай має перевагу той, хто б'є другим, а це прем'єр-міністр з останнім словом. І депутати з усіх сторін затямили урок: розпал битви — не місце для джентльменських манер.

Новини про суперечку з приводу королівської промови потрапили в газети за день до різдвяних канікул. Святкової доброзичливості й близько не відчувалося: віддана його величності опозиція відчула першу для себе гарну нагоду випробувати нового прем'єр-міністра на міцність. О третій п'ятнадцять по обіді — у час, призначений прем'єр-міністром, щоб відповісти на питання,— у залі палати общин не було де яблуку впасти. Опозиційні лавки були всіяні випусками ранкових газет з яскравими заголовками на перших шпальтах. Усю минулу ніч редактори наввипередки намагалися перевершити один одного, і такі заголовки, як «Королівська колотнеча», зрештою поступилися таким, як «Королівська мазня — дурня, каже прем'єр», а відтак і зовсім простим: «Король карткового будинку». Всі статті були страшенно цікаві й сенсаційно умоглядні.

Підвівся лідер опозиції, Гордон Маккіллін, щоб поставити питання серед очікувального шарудіння з усіх боків.

Як і Уркгарт, Маккіллін народився на північ від кордону, але на цьому подібність і завершувалася. Він був значно молодший, ширший у поясі, з темнішим волоссям, політика його була більш ідеологізована, а шотландський акцент — виразніший. Він не славився чарівливістю, але мав адвокатський розум, завдяки чому завжди висловлювався точно; ранок Маккіллін провів зі своїми радниками, дізнаючись, яким чином обійти внутрішні правила, що забороняють висловлювати будь-яке невдоволення на адресу королівської родини. Як підняти тему королівської промови, не чіпаючи самої особи короля?

Він усміхався, витягуючи руку, щоб зіпертися на поліровану «кур'єрську скриньку»[20], що відділяла його від супротивника менш ніж на шість футів.

— Чи не буде ласкавий прем'єр-міністр сказати нам, що...— він театрально глянув у свої записи,— що пора визнати: у нашому суспільстві дедалі більше незадоволених, нелояльних, і те, що розкол наростає,— підстава для серйозного хвилювання?

Усі впізнали пряму цитату з забраковано! чернетки королівської промови.

— Позаяк питання настільки просте, що навіть він у змозі його зрозуміти, то достатньо буде відповіді «так» чи «ні».

Справді — куди простіше. Від такого не відкрутишся.

Маккіллін сів під одностайне схвалення своїх прибічників, що розмахували газетними заголовками. Коли Уркгарт підвівся зі свого місця для відповіді, то легенько всміхнувся, проте декому здалося, що вуха у нього виразно почервоніли. Ніякого викручування. Єдиний розумний крок — пряма відмова відповідати, щоб не отримати какофонію питань щодо поглядів короля, хоча Уркгарт не хотів тікати у всіх на очах. Але що ще він міг вдіяти?

— Як відомо вельмишановному джентльмену, в цій палаті немає звичаю обговорювати питання, пов'язані з монархом, і я не збираюся запроваджувати такий звичай — коментувати витік інформації.

Він сів — із лавок одразу ж зачулося ревіння вдаваного гніву. Сволота, ще й тішаться! Лідер опозиції вже підвівся, і його усмішка стала ще ширшою.

— Прем'єр-міністр, певно, подумав, що я поставив інше питання. Я не пам'ятаю згадки про його величність. Це справи прем'єр-міністра й Палацу, якщо прем'єр-міністр вирішує ввести цензуру і порізати висловлювання його величності. А я в цій палаті й не мрію піднімати такі питання.

Уздовж лавки опозиції прокотилися глузливі крики, спрямовані на Уркгарта. Мадам спікер у довгій старовинній перуці судді несхвально похитала головою у відповідь на таке кричуще порушення правил, але вирішила не втручатися.

— Тому чи не буде ласкавий прем'єр-міністр повернутися до того питання, яке поставлено насправді, а не до того, яке б він хотів, щоб йому поставили, і дати пряму відповідь на пряме питання?

Опозиціонери тицяли пальцями в Уркгарта, намагаючись роздратувати його до краю. «Він як мокра курка, тікає!» — вигукнув один. «Не може дивитися прямо в очі»,— підтакнув другий. «Щасливого Різдва, Френсисе»,— глумився та кривлявся третій. Більшість просто розгойдувалася на шкіряних сидіннях у захваті, що прем'єр-міністру ніяково. Уркгарт подивився на мадам спікера, сподіваючись, що вона може дати по руках за таку поведінку і за всю цю дискусію, але вона раптом з великим інтересом зарилася носом у порядок денний. Уркгарт лишився сам-один.

— Мета питання ясна. Моя відповідь лишається такою самою.

Тепер, коли лідер опозиції підвівся втретє, зчинилося справжнє пекло. Він зіперся ліктем на «кур'єрську скриньку» і кілька довгих секунд мовчав, смакуючи шал авдиторії, чекаючи, заки стихне галас, і насолоджуючись виглядом Уркгарта на гачку.

— Я не знаю, що сталося між прем'єр-міністром і Палацом. Я знаю тільки те, що читав у газетах,— він махнув номером «Сану», чудовим дарунком телекамерам,— і давно перестав вірити всьому, що там пишуть. Але питання просте. Такі побоювання з приводу зростання розколу всередині нашого суспільства поділяють мільйони простих людей, незалежно від того, чи поділяють ці побоювання люди, скажімо так, не зовсім прості. Але якщо у прем'єр-міністра виникли проблеми з питанням, то дозвольте мені перефразувати. Чи згодний він...— Маккіллін зазирнув у випуск «Кронікла», який тримав у руці,— з таким висновком: ми не можемо заспокоїтися, поки десятки тисяч наших співвітчизників ночують на вулицях не з власної провини? Чи визнає він, що у справжньому Сполученому Королівстві безробітні дрібні фермери в Шотландії не менш важливі, аніж домовласники південних передмість? Чи підтримує він думку, що це привід для занепокоєння, а не для радості, коли дедалі більше наших людей роз'їжджає по вулицях на «роллс-ройсах», а інваліди у візках сидять по стічних канавах, не в змозі сісти в автобус №57?

Усі впізнали слова, вирізані з цензурованої промови.

— І якщо йому не подобаються ці питання, у мене ще багато