Читати книгу - "Симпатик"

виходили до воріт або до стіни, вишукували в натовпі тих, хто на нас працював, і показували їх. Якщо їм вдавалося наблизитися, морпіхи піднімали їх до нас або ж трохи прочиняли ворота, так, щоб прослизнути змогла тільки ця, одна людина. Але інколи знайомих ми бачили в самій середині натовпу чи скраю, махали їм, але підібратися до стіни вони ніяк не могли. Усі ці в’єтнамці попереду не пропускали в’єтнамців позаду. Тож ми дивилися на них, махали їм, і вони дивилися, махали нам, так минав певний час, тоді ми просто відверталися та йшли геть. Дякувати Богу, я не чув їхніх криків у всьому цьому гаморі. Я заходив у будівлю, випивав, але краще мені не ставало. Чули б ви, що коїлося на радіохвилях. Допоможіть, я перекладач, у нас за цією адресою сімдесят перекладачів, витягніть нас звідси. Допоможіть, у нашому будинку п’ять сотень людей, витягніть нас звідси. Допоможіть, у відділі логістики двісті людей, витягніть нас звідси. Допоможіть, нас тут сотня в готелі, витягніть нас звідси. Знаєте що? Ніхто з тих людей не врятувався. Ми сказали їм іти в усі ті місця й чекати на нас. У тих місцях були наші люди, ми телефонували їм і казали — ніхто не прийде. Забирайтеся звідси, йдіть до посольства. Залиште тих людей. А ще ж були люди поза містом. Агенти у провінції дзвонили. Допоможіть, я у Кантго, в’єтконгівці вже близько. Допоможіть, ви лишили мене в лісі Юмінь, що мені робити, як тепер моя родина? Допоможіть, витягніть мене звідси. У них не було жодного клятого шансу. Навіть не в усіх у посольстві той шанс був. Ми евакуювали тисячі, однак, коли злетів останній гелікоптер, у дворі все одно чекали ще чотири сотні людей, акуратними чергами — чекали на гелікоптери, які, як ми сказали, заберуть їх. Ніхто з них не вибрався… Господи, щоб про це говорити, мені треба ще випити. Дякую, Генерале.

Клод потер очі.

— Можу лише сказати, що це особиста справа. Коли я лишив вас в аеропорту, то повернувся на свою віллу трохи поспати. Сказав Кім, що ми зустрінемося на світанку. Вона мала забрати рідних. Шоста година минула, п’ятнадцять по шостій, пів на сьому, сьома. Шеф телефонує мені, питається, де я. Я відмахуюсь. Чверть по сьомій, пів на восьму, восьма. Шеф знову телефонує і каже: «Тягни сюди свою дупу негайно, всі вже готові». До біса шефа, того угорського покидька. Я хапаю зброю та їду через усе місто, шукаючи Кім. Забудьте про комендантську годину, всі бігали вулицями, шукали виходу з міста. А от у передмісті було тихіше. Життя йшло своїм звичаєм. Я навіть бачив, як сусіди Кім вивішують прапор комі. За тиждень до того ті ж самі люди вимахували вашим прапором. Я спитав їх про неї. Вони сказали, що не знають, де та шльондра янкі. Мені дуже хотілося там їх і пристрелити, однак усі на вулиці дивилися на мене. Звісно ж, я не міг чекати, доки місцевий в’єтконгівець забере мене. Поїхав назад до вілли. Десята година. Її нема. Більше чекати я не міг. Я сів у машину й заплакав. Я тридцять років не плакав через дівчину, чорт забирай, а от. Тоді я поїхав до посольства і побачив, що шляху всередину нема. Як я вже казав — тисячі людей. Лишив ключі в машині, як ви, Генерале, так що сподіваюсь, що якийсь сучий син комуніст радіє з мого «Бель Ейра». Тоді я пробився через натовп. Ті в’єтнамці, що не пропускали земляків, розступалися переді мною. Звісно ж, я пхався, напирав, верещав, і багато хто з них так само пхався, напирав і верещав у відповідь, однак я наближався, хоча що ближче підходив, то важче було. Зоровий контакт з морпіхами на стіні встановлено, тож я знав, що коли підійду достатньо близько, то врятуюся. Я пітнів, наче свиня, сорочка розідрана, всі ці тіла навалюються на мене. Люди попереду не бачили, що я американець, ніхто не розвертався, якщо я просто плескав їх по плечу, тож доводилося смикати за волосся, чи тягнути за вухо, чи хапати за комірець, аби відкинути з дороги. Ніколи в житті подібного не робив. Спочатку я був надто гордий, щоб кричати, але зовсім скоро вже теж верещав. Пропустіть мене, я американець, чорт забирай. Зрештою я дістався до стіни, і коли морпіхи витягнули мене на неї за руку, я мало не розплакався знову, — Клод допив і грюкнув склянкою по столу. — Ніколи в житті мені не було так соромно, однак водночас ніколи так не радів тому, що я американець.

Ми сиділи мовчки, поки Генерал наливав нам.

— За тебе, Клоде, — підніс я свою склянку. — Мої вітання.

— З приводу? — запитав він, так само піднісши свою.

— Тепер ти знаєш, що таке бути одним з нас.

Він коротко й гірко засміявся.

Я думав так само.

Командою до останнього етапу евакуації мала стати пісня «Біле Різдво» на хвилях американської радіослужби, однак навіть це пішло не за планом. По-перше, через те що інформація про пісню була вкрай таємна і призначена лише для американців та їхніх союзників, усе місто знало, на що саме чекати.

— І як ви думаєте, що сталося? — спитав Клод. — Диджей не зміг знайти пісню Бінга Кросбі. Перевернув усе у своїй кімнатці в пошуках плівки, і, звісно ж, її не було.

— І що тоді? — мовив Генерал.

— Знайшов цю пісню у виконанні Теннессі Ерні Форда і поставив.

— А це хто? — перепитав я.

— Звідки мені знати? Принаймні музика та ж сама, і мелодія.

— Тоді все гаразд, — сказав я.

Клод кивнув.

— Усе шкереберть. Будемо сподіватися, що історія забуде про цей безлад.

Саме про це чимало генералів і політиків молилися, перш ніж іти спати, однак деякі різновиди безладу можна виправдати, а деякі — ні. Взяти хоча б назву операції, «Часті вітри», — одна помилка віщувала про іншу. Я рік розмірковував над тим, чи можна мені подати до суду на уряд США за професійну некомпетентність чи хоча б злочинну нестачу творчої уяви. Хто той військовий геній, що вичавив ці «Часті вітри» з-поміж своїх стиснених сідниць? Чи нікому не спало на думку, що «Часті вітри» можна проасоціювати з «Божественним вітром», який надихав камікадзе, або ж, імовірніше, з неісторичним, та навіть і підлітковим контекстом випускання газів, що, як відомо, може призвести до ланцюгової реакції — ось вам і часті? Чи, може, я недостатньо шаную цього генія за його