Читати книгу - "Симпатик"

порушення моральних принципів, а тому, що я не міг позбавити матір жодного шматочка кальмара. Їх було всього лиш півдесятка, вона мала помітити, що один з них зник. Що робити? Що робити? Мені на думку одразу спав план, поки я стояв там з одурманеним, позбавленим цноти кальмаром у руці й моя єресь витікала з його розбещеної вульви. Спочатку — вимити з нерухомого, спаплюженого кальмара всі ознаки мого злочину. Потім — позначити свою жертву невеликими шрамами. А тоді — чекати вечері. Моя невинна мати повернулася до нашої жалюгідної хатини й нафарширувала кальмарів меленою свининою, бобовою локшиною, січеними грибами й рубленим імбиром, тоді підсмажила їх і подала з імбирно-лаймовим соусом. На тарелі лежала моя нещасна кохана одаліска, помічена моєю рукою, і коли мати сказала мені пригощатись, я одразу ж ухопив її своїми паличками, аби у матері не було жодного шансу випередити мене. Я зупинився під люблячим поглядом матері, тоді вмочив кальмара в імбирно-лаймовий соус і відкусив перший шматочок.

— Ну що? — спитала вона.

— Сма-сма-смакота, — пробелькотів я, затинаючись.

— От і добре, але краще жуй, а не ковтай так, синку. Не поспішай. Так смачніше буде.

— Так, мамо, — сказав я.

І відважно посміхаючись, слухняний син повільно жував і смакував сплюндрованого ним кальмара, і його солоний смак змішувався з солодкою материною любов’ю.

Безперечно, хтось скаже, що цей епізод аморальний, але не я! Різня — це аморально. Катування — це аморально. Три мільйони загиблих — це аморально. Мастурбація, навіть потенційно незгодним на це кальмаром? Не аж так. Я взагалі вважаю, що світ був би значно кращим місцем, якби слово «вбивство» змушувало нас німіти так само, як слово «мастурбація». Однак тому, що я був більше коханцем, аніж воїном, мій політичний вибір і служба в поліції зрештою змусили мене розвивати те в собі, чим я скористався лише раз у дитинстві, — мою жорстокість. Навіть як працівник таємної поліції я не так вдавався до жорстокості, як дозволяв іншим вдаватися до неї у моїй присутності. Лише коли несприятливі обставини приводили мене до ситуацій, з яких я не міг вийти за допомогою своєї кмітливості, я дозволяв насильству статися. Ті ситуації були мені такі неприємні, що спогади про тих, допити кого я бачив, продовжують переслідувати мене з фанатичною стійкістю: худий, наче тріска, монтаньяр[39] з дротом на шиї та викривленим обличчям; впертий терорист з пурпуровим обличчям у білій кімнаті, несприйнятливий до всього, крім одного; агентка комуністів зі свідченням свого шпигунства, запханим до рота так, що наші гидкі імена були в неї справді на язику. У цих підривних елементів було лише одне місце призначення, хоча й дістатися до нього було можна різними неприємними шляхами. Коли я приїхав до крамниці алкоголю на урочисте відкриття, я поділяв з цими полоненими ту ж уперту впевненість, що тихо пирхала за столиками для карт в інтернатах для літніх. Хтось помре. Можливо, я.

Крамниця розташовувалася на східному краю бульвару Голлівуд, далеко від популярного гламуру Єгипетського та Китайського кінотеатрів, де відбувалися прем’єри найновіших фільмів. Цей немодний район був повен тіней, дарма що не росло жодне дерево, і Бон мав за обов’язок, окрім роботи на касі, залякувати потенційних грабіжників та шахраїв. Він байдуже кивнув мені з-за прилавка, стоячи перед шафою, полиці якої виставляли напоказ першокласні марки, пінти, гідні того, щоб їх вкрасти, й у потаємному кутку — журнали для чоловіків із відретушованими Лолітами на обкладинках.

— Клод на складі з Генералом, — сказав мені Бон.

Склад був у задній кімнаті, над головою дзижчали флуоресцентні лампи, пахнуло дезінфекційним засобом і старим картоном. Клод підвівся зі свого вінілового стільця, ми обнялися. Він став на кілька фунтів важчим, але в іншому не змінився — навіть вбраний був у той самий неохайний спортивний піджак, який носив час від часу в Сайгоні.

— Сідай, — сказав з-за столу Генерал.

Вінілові стільці непристойно скавучали, коли ми рухалися. З трьох боків нас оточували ящики й коробки. Стіл Генерала був оздоблений дисковим телефоном, достатньо важким для самозахисту, печаткою, що кровила червоним чорнилом, прибутковою книгою з синім аркушем копіювального паперу між сторінками та настільною лампою з поламаною шиєю — вона не хотіла тримати голову прямо. Коли Генерал висунув шухляду, моє серце сіпнулося. Ось він! Момент, коли щур дістає камінь у голову, ніж у шию, кулю в скроню, а може, й усе водночас, заради веселощів. Принаймні це буде швидко, хоча б відносно. У середньовічній Європі, якщо вірити курсові з допитувань, який Клод читав співробітникам таємної поліції в Сайгоні, мене б утопили та четвертували кіньми і виставили б мою голову на палі на острах іншим. Один гуморист королівської крові зняв зі свого ворога шкіру живцем, а тоді напхав її соломою, посадив на коня і провів містом. Оце так сміх! Я затамував подих і чекав, поки Генерал дістане пістолета, яким нехірургічно видалить мої мізки, однак у його руках була лише пляшка скотчу та пачка сигарет.

— Що ж, — сказав Клод, — хотів би я, щоб ми знову зустрілися за приємніших обставин, панове. Чув вам непросто було вибратися з Додж-Сіті.

— Це м’яко кажучи, — сказав Генерал.

— А ти як? — спитав я. — Закладаюся, ти вилетів на останньому гелікоптері.

— Не будемо драматизувати, — сказав Клод і прийняв від Генерала запропоновану сигарету й скотч. — Я полетів за пару годин до останнього, на гелікоптері посла. — Він зітхнув. — Ніколи не забуду той день. Ми надто довго, чорт забирай, чекали, збирали думки. Ви останні вилетіли на літаку. Морпіхи на гелікоптерах вилетіли за рештою до аеропорту та посольства. «Ейр Америка» теж відправила рятувальні гелікоптери, однак проблема в тому, що все місто знало про наші начебто таємні майданчики. Виявилося, що ми набрали маленьких в’єтнамських панянок малювати номери цих майданчиків на дахах. Розумно, еге ж? Настав момент істини, й усі ці будинки оточили. Ті, хто мав летіти на гелікоптерах, не могли до них потрапити. Те ж саме було в аеропорту, ніяк не дійти. Доки — абсолютно недоступні. Навіть автобуси не могли пробитися до посольства, бо ж воно було оточене тисячами людей. Усі вимахували найрізноманітнішими папірцями. Свідоцтва про шлюб, робочі контракти, листи, навіть паспорти США. Вони всі верещали. «Я знаю Такого-То, Такий-То може за мене поручитися, я одружена з громадянином США». Усе це було марно. На стіні стояли морпіхи, скидали тих, хто намагався туди влізти. Треба було підібратися достатньо близько, щоб віддати морпіхові тисячу доларів, аби він втягнув тебе нагору. Ми час від часу