Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

– Та шарю, звісно. Але, можливо, це якраз наслідок того, що це на сто відсотків робітниче місто?

– І не українське?

– Я цього не казав.

– Не казав, але логічно це випливає з твого заперечення.

Ліма не любив, коли його виводили на такі слизькі теми. Українськість Донбасу як такого та його рідного міста зокрема для нього, українця Донеччини, була болючим питанням. Іноді якісь сплески чи просто прояви саме української національної свідомості впадали в око там, де їх ніхто не чекав, змушуючи його хворе від постійного напруження серце мало не співати. Але часом – і зазвичай саме тоді, коли треба, – до цих людей було просто неможливо достукатися. У критичні моменти вони, ці люди, у більшості своїй ховалися до мушель та взагалі відмовлялися зараховувати себе до якоїсь національної спільноти. Перечікували історичні катаклізми у сховках, а потім виповзали назовні та зітхали, окидаючи оком руїни. Те, що руйнацію можна було попередити, руйнації можна було уникнути або, принаймні, полегшити її наслідки, раз і назавжди визначившись зі своєю позицією, та, відповідно, отримати право, волю та відповідальність за самих себе, до них не доходило. Їхні панцирі були міцними та рятували їхні життя, а це виявлялося переконливішим за будь-які переконання.

Ліма дуже довго жив із відчуттям, що ця їхня засаднича відмова від самовизначення – щось неприродне. Дуже довго не міг позбутися враження, що так не має бути, аж поки одного разу, повертаючись потягом чи то з Дніпропетровська, чи з Харкова, не познайомився із прикольним хлопчиною. Чувак був його земляком і вчився на хірурга. Після другої пляшки коньяку Ліму добряче розвезло і потягло на безкінечні сентенції, а хлопчина був нібито своїм і охоче підтримав розмову про ідентифікацію. Того вечора Ліма дізнався від Жені (так, здається, звали того студента-медика) про таке явище, як стовбурові клітини. Стовбурові клітини мають дві основні властивості: здатність проходити величезну кількість клітинних циклів, залишаючись недиференційованими, та можливість диференціюватися у будь-який клітинний тип.

– Говорячи людською мовою, – пояснив Женя, добиваючи коньяк, – якщо ці стовбурові клітини не чіпати, то вони можуть собі існувати, замінюючи одне покоління таким само іншим поколінням, абсолютно не змінюючись. Це може тривати безкінечно. Але якщо їх чіпати, помістити в середовище уже сформованих, визначених клітин, то вони стануть такими ж, як і всі довкола. Шариш?

– Ага.

– А тепер ось візьми і спроектуй це знання на наших із тобою земляків. Це, звісно, узагальнено все, з натяжкою. Але загальний механізм, як на мене, такий же точно. Ну, спроектуй.

Ліма послухався, спроектував – і майже моментально протверезів. Це справді було схоже на правду. Тепер він, принаймні, розумів, як і що треба робити. Але що він міг зробити – маленька, непомітна визначена клітинка?

– Та українське, українське, – спокійно сказав Ліма. – Принаймні частково, це вже точно. Ми ж є?

– Ми є, – підтвердив Фірман.

– І в нас є бабло.

– І бабло в нас є.

– То давайте поставимо в нашому місті нормальний пам’ятник. Мало того, що він буде крутий, він ще буде і наш. Прикольно мати свій пам’ятник, га, хлопці?

– Так! – погодилися усі.

– То кому ставимо? – поставив головне питання Фірман.

– Бандері? – запропонував Джек.

– Джек, ти дебіл? – Ліма, аж смикнувся. – Бандера до нашого краю ніякого відношення немає, це – раз. А два – цей пам’ятник тут навряд чи простоїть довго. Гроші на вітер викидати?

– Джек, ніякого Бандери, – Фірман закурив і задумався. – Шевченкові би пам’ятник, але їх дофігіща по всьому світу.

– Котляревський? Сагайдачний?

– Хлопці, давайте Донбасом обмежимося, га? Або тими, хто має до нього відношення.

– Махно?

– Непогано, але ж без воєнщини домовилися.

– Бубка?

– Уже є.

– Кобзон?

– Не сміши. І цей теж є, до речі.

– Тимощук?

– Живий.

– Стус, Дзюба?

– Ти що? Ті, хто тут знає, хто це такі, бандерівцями їх вважають. Як варіант, давайте ще подумаємо.

– О! Я знаю, знаю! – Ліма радісно, мов дитина, заплескав у долоні.

– Ну?

– Сосюра! Володимир Сосюра! Він же наш, донбаський! А йому жодного пам’ятника нема, лише якесь погруддя у Дебальцевому. Як вам?

Джек, Фірман і Ромка задоволено відкинулися на спинки стільців. Сосюра – це було те, що треба. Усі почувалися спокійно і задоволено, ніби зробили справді велику справу.

– А знаєте що, чуваки? – порушив раптом мовчанку Фірман.

– Що?

– Я ось тут подумав таку річ. Пам’ять – вона ж залишається пам’яттю завжди. Хороше треба пам’ятати. А погане – тим більше треба пам’ятати, аби воно не повторювалося. І дітей своїх цього вчити.

– Та ж у тебе нема дітей, – ліниво позіхнув Ромка.

– Та не про це розмова. От, наприклад, буде в мене син.

– Ну?

– І ось, приведу я його до пам’ятника Сосюрі, розповім, що, мовляв, був такий поет, любив Україну, як сонце любив. І терикони любив – піраміди донецьких степів. І про красу розповім, і все таке. І я йому усе передам найкраще, що знаю. І мій син буде рости, бачити пам’ятник Сосюрі і знатиме щось про хорошу сторону світу. Але, наприклад, якщо до того часу знесуть усі пам’ятники Леніну – ми ж можемо пофантазувати, що колись станеться потужна хвиля протестів, що змітатиме символи радянського минулого, – то я сину своєму зможу розповісти про те, хто такий той самий Ленін. Я по-чесному розповідатиму. І про хороше, звісно, але більше – про погане. У мене з ним особисті стосунки, ви ж шарите. Так ось. І син мій, ходячи містом, в якому зовсім немає пам’ятників Леніну, не згадуватиме про те, що ця людина принесла його народові. Не буде того, за що чіплятиметься погляд і не даватиме забути. А коли забувають погані сторінки історії – це ж небезпечно.

– Ну, щось у цьому є, – погодився Ліма. – Тільки Леніна ти, Фірман, уже вальнув. Пізно боржомі пити, знаєш.

– Та він же легесенький, – з-під лоба глянув на друзів Фірман. – Ось, Джека з Ромкою спитай.

– Твою мать, – вирвалося у Джека. – Ти хочеш назад його поставити?

– А чого ні? Зараз наших видзвонимо та й поставимо так, як стояло.

– Навіщо ця вся петрушка тоді була? – роздратовано запитав Ромка. – Я тебе, придурка, двадцять років знаю. Ти мені все життя по вухах їздив, що Леніна треба знести. І ось, знесли. І не просто знесли, а під твоїм безпосереднім керівництвом та твоїми руками. І ти кажеш його назад ставити? Навіщо?

– Хлопці, я щойно пояснив. По-перше, ми його все-таки знесли,