Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Гм… – задумався Лисиця. – Може. Розраховував на логіку міліціонерів. Точно. Сам же з них. Але не подумав, що є велика й могутня мафія. Із простою назвою «Презумпція».
– Шило в одному місці ця «Презумпція». Для багатьох.
Вийшли на вулицю.
Краса! Сонечко сипле промені, забувши, що вже осінь. І задоволено віддає те, на що поскупилося влітку.
Зупинилися. Підняли голови. Класна все-таки штучка – сонце. Приємна. І добра до людей.
У Лисиці задзвонив телефон. Глянув. Незнайомий номер. Насторожився. Зібрався. За мить відповів:
– Алло.
– Добрий день! – пролунав жіночий голос.
– Моє шанування! – відповів Богдан, і блимнула думка, що це Олена. Точно вона. Серце проголосувало «за».
– Я вже подумала, – сказала невпевнено. Відчув це і в голосі, і в енергетиці, яка долетіла крізь кілометри.
– Боюся наступних слів, – і собі захвилювався Лисиця. – Вони можуть бути не такими, як я хочу.
– Страх – штука неприємна, – видала майже-афоризм співрозмовниця. – Але потрібна. Без нього не було б людини.
– Мене б точно, – усміхнувся лише голосом професор.
– Мене б також, – почув таку ж усмішку в голосі пані капітана.
– Отже – ми є, – додав оптимізму Богдан. – І з цим треба щось робити. Причому – негайно.
– Ну, я збираюся бути ще довго. Тому поспішати не варто. Треба все продумувати.
– Мені здається, ви належите до тих, хто жодного кроку не зробить без обдумування.
– Це погано?
– Це чудово. Розум ще нікому не заважав. І жінкам теж. Особливо – вродливим.
– Дивно це чути від чоловіка.
– Чому?
– Їх у жінках цікавить тільки зовнішність. Розміри. Від підборіддя і нижче.
– Я – виняток. І ви – теж.
– Це лестощі?
– Це навіть не комплімент.
– То я не гідна, щоб мені й комплімент зробили?
– Вам треба присвячувати оди й мадригали[62]. І картини з вас писати.
– Коли почнете?
– З картинами не вийде. Можу тільки поконкурувати з Малевичем. Найвищим шедевром може стати чорний ромб. Або паралелограм. А от з мадригалами… Завтра.
– А сьогодні?
– Сьогодні ми з вами вечеряємо.
– Але ж я ще не погодилась.
– Невже?
– Так.
– А як же я надихнуся для мадригала?
– А образу мого вам уже й мало?
– Я ж не Данте… Я ж звичайна людина.
– Гаразд. Пожалію вас. Я згодна. Хоч Данте мадригалів і не писав.
– Не факт. Могли просто не дійти до нас.
– Могли.
– Коли й де?
– Обирайте сам. Я ж міліціонер. А в них кнопка «обрати» заблокована. Вони тільки накази виконують.
– Добре. Я передзвоню вам за кілька хвилин. Треба серйозно подумати. І про накази теж.
– Домовились.
Закінчивши, Лисиця накинувся на Марченка:
– Куди тут у вас можна повести ну дуже гарну дівчину?
– Гм, – задумався донкор, – залежить від того, чого ви хочете. Танці чи без. Наркотики – чи без.
Лисиця теж увімкнув мозок.
– Не знаю… – замукав, – повечеряти, поговорити, без диму. І наркоти-гопоти.
– Тоді одразу «Квест».
– «Цо то є»?
– Кафе мого товариша. Досить пристойне.
– Ти на паях?
– Поки ні. Але подумаю.
– Давай адресу.
– Не треба. Я завезу.
– Не відпрацюю.
– Розберемося. Життя довге. Земля кругла. Проблеми вічні.
– Ага. І вона все-таки обертається, Галілео? – закивав професор.
– Місцями, – усміхнувся Марченко. – До готелю?
– Так. Будемо прасувати шнурки.
– І смокінг.
– І смокінг, – підморгнув Лисиця, витягнув телефон і набрав. За мить промуркотів: – Алло, Олено?..
Далі почався мед.
Розділ 12. Прогулянка на Венеру
Затишності кафе надавали однакові квітчасті скатерті, стіни з візерунчастими шпалерами схожих мотивів, м’яке неонове світло. Усе тут ніби створене для побачень. І для ділових – теж. Лисиця поставив собі плюс за цей вибір. Хоч він і з подачі Ігоря.
Замовив собі й Олені морозиво. Для початку. Ефектній симпатичній офіціантці. Але не помічав ні ефектності, ні симпатичності. Постійно милувався Оленою. Наче причарований. Хоча… Чому «наче»? Усе чудово зрозуміло. Він реально причарований. Та і як же можна не бути таким, коли дівчина – просто богиня. Мрія поета, прозаїка й драматурга. І навіть есеїста.
Кафе невимушено заповнювали мелодійні «імпортні» хіти, що пробуджували в Лисиці романтичні нотки. Кілька великих плазм беззвучно показували National Geographic. За рештою столиків бесідували кілька пар і одна галаслива компанія. Та цього Лисиця теж не бачив. Коли зайшов, поглядом, звісно, ковзнув по всьому. Але зараз очі бачили тільки Олену – наймагнітніший об’єкт з усіх наймагнітніших. І він притягував неймовірно.
Олена й справді чарівна. Під сукнею – шикарна фігура. Якісний макіяж робив обличчя шедевром з-під руки всесвітньо відомого майстра. Уся – ніби вирізьблена зі шматка дорогого мармуру. Але не холодна, як можна очікувати. Хоч і з мармуру. А шалено жагуча…
Лисицю внутрішньо рвало й тіпало. Вхопив те тіпання за горло. Обома руками. Однак воно й не думало ні заспокоюватись, ні задихатися. Йому взагалі байдуже. Воно є. І з цим нічого не вдієш. Та інакше й бути не могло. Поряд із такою богинею.
– Не дивіться так, – попросила дівчина, – не знаю, куди очі діти. – Наче шукала піч, щоб поколупати. – Крізь землю провалюватися я ще не навчилася. А хочеться.
– Не можу, – вичавив із себе Лисиця. – Але ви самі винні. Не можна ж бути такою…
– Якою?
– Убивчо красивою.
– Не обманюйте.
– Чесно. Я всі слова позабував. Оці два вишкрябав із засіка. Але серце…
– А що «серце»?
– Хоче заховатися.
– Чому?
– Боїться осліпнути. А в нього ж роботи ще…
– Тоді я піду… вмиюся.
– Це нічого не змінить.
– Чому?
– Механізми запущено. І їх не спинити.
– Я зараз запла́чу.
– Чому?
– Через мене ж такі катаклізми.
– Вони приємні. Хоч і руйнівні. І це не можна пояснити.
– Можна. Але я розумію й так.
– Не все. Усього я й сам не розумію.
– Та й не треба. Ми ж люди. Діти Божі. А не «об’єкти досліджень».
Принесли морозиво. Уважніше глянув на офіціантку. Нічогенька! Може бути!
Дівчина виставила принесене на стіл і пішла. Богдан хотів провести її поглядом. На автоматі. Уже почав повертатися. Але… вчасно зупинився. «Попалишся»!
Почали непоквапом смакувати.
– Правильно ви сказали, – серйозно мовив Лисиця, проковтнувши холодну насолоду. – Справді. «Діти Божі». Тобто – родичі Його. Але часто забуваємо про це. Дякую, що нагадали.
– Такі гроші не ходять.
– А які? – піднялися брови в Богдана. Такого він не очікував. – Згоден на все. – Розслабився. – Крім прогулянки на Венеру. Закачуюсь.
– Це дуже далеко, – замріялась Олена.
– Тоді кажіть, – застиг в очікуванні професор.
– До нас тут цирк мандрівний приїхав, – почала невпевнено. – Я б хотіла сходити. У «Космосі»[63] була сто разів. А цей – закордонний. Кажуть, програма цікава.
– З величезною радістю. Назвіть тільки день. Коли будете вільна.
– Добре.
Морозиво закінчилося. Олена захотіла кави й шматочок тортика «Капучино». Богдан запитав офіціантку про зелений «Greenfield». Як завжди. Та відповіла, що є зелений «Askold». Що ж, нехай буде гречка… Але й собі замовив «Капучино». Ех! Бенкетувати – то й бенкетувати.
– Чесно кажучи, я думав, що ви не подзвоните, – сказав Лисиця, коли ефектна офіціантка пішла. У присутності однієї жінки не роблять компліментів іншій. Навіть не згадують. Ризик великий. Навіть величезний. Усе піде прахом.
– Чому?
– Ну, ви ж така принцеса…
– Та звичайна я. Звичайна. Не змушуйте ніяковіти. – Дівчина й справді не знала, куди б дітись. Але змогла лише почервоніти.
– Вибачте, – «увімкнув задню» Богдан. – Просто слова самі вискакують… Неслухняні такі. Нічого не можу вдіяти. У мене ж усередині демократія.
Олені це приємно. Видно без мікроскопа й бінокля. Очі сяють. На обличчі – грайлива усмішка. Розслаблене тіло виказує задоволення. Ех… Ця жіноча магія…
– Та що вже ж, – з удаваною зверхністю мовила дівчина. – До речі, я тут порилася в архівах. Зрозуміло, що ножові поранення я не брала до уваги. Їх кожного дня по десять пучків, а в кожному – по три штучки. А от очі… На території області скоєно два вбивства з умисним ушкодженням очей. У 1946 році в Ясинуватій знайшли повішеним такого собі Ройтбурґа Карла Людвіґовича. Тридцяти семи років. Убивцю так і не знайшли. Дуже мало
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.