Читати книгу - "Червоний Дракон"

Наші репортери дізналися, що до служби в Бюро Ґрем працював у «вбивчому» відділі поліції Нового Орлеана і залишив свою посаду, аби закінчити магістратуру з криміналістики в Університеті Джорджа Вашингтона.

Один із офіцерів із Нового Орлеана, який служив разом із Ґремом, зазначив: «Ну, офіційно він, звісно, у відставці, але федерали завжди хочуть тримати його напохваті. Це наче у вас під будинком живе королівська змія. На очі вона нечасто навертається, проте хазяї тішаться думкою, що вона поїдає щитомордників».

Доктор Лектер сидітиме в неволі до самої смерті. Якщо його колись визнають психічно здоровим, то на нього чекає суд за дев’ятьма випадками умисного вбивства за обтяжливих обставин.

Адвокат Лектера каже, що серійний убивця проводить час, пишучи пізнавальні статті до наукових журналів, і веде «тривалі діалоги» в листуванні з найповажнішими постатями зі сфери психіатрії.

Доларгайд припинив читати й узявся розглядати фотографії. У верхній частині бічної колонки їх було дві. На першій Лектера притискали до боку автівки поліції штату. Другий знімок, із Віллом Ґремом, Фредді Лаундз зробив біля Державної балтиморської лікарні. При кожній статті містилася маленька фотографія самого Лаундза.

Доларгайд довго роздивлявся знімки. Повільно пробігався по них кінчиком вказівного пальця, туди й назад, на диво тонко відчуваючи нерівності газетного друку. На пальці лишилася пляма від фарби. Він послинив його та витер серветкою «Клінекс». А тоді вирізав бічну колонку й поклав собі до кишені.

Дорогою від роботи до дому Доларгайд купив туалетного паперу швидкорозчинного типу, що його використовують на човнах і в походах, а також назальний інгалятор.

Він добре почувався, навіть попри сінну астму. Як і в більшості людей, що перенесли обширну ринопластику, у Доларгайда не росло волосся в носі, тож він потерпав від сінної лихоманки. І від інфекцій верхніх дихальних шляхів.

Коли на мосту до Сент-Чарльза через річку Міссурі його на десять хвилин затримала заглухла вантажівка, він терпляче чекав. Його чорний фургон був вистелений килимами, там було тихо й прохолодно. Зі стереосистеми лунала «Музика на воді» Генделя.

Він перебирав пальцями по керму в такт музиці й раз у раз прикладав до носа хустку.

На смузі поруч із ним зупинилися дві жінки в кабріолеті. На них були шорти й блузки, які вони підв’язали під грудьми. Доларгайд глянув униз у кабріолет зі свого фургона. Жінки видавалися втомленими й знудженими, вони мружилися проти призахідного сонця. Жінка на пасажирському сидінні похилила голову на спинку крісла й закинула ноги на приладову дошку. Від такої зігнутої пози на її оголеному животі утворилися дві брижі. Доларгайд помітив засмок на внутрішньому боці стегна. Жінка перехопила його погляд, сіла рівно й схрестила ноги. На обличчі відбилася зморена неприязнь.

Вона щось сказала жінці за кермом. Обидві дивилися просто перед себе. Доларгайд знав, що вони говорять про нього. І був дуже радий, що більш не злиться з цього приводу. Тепер його мало що могло розізлити. Він знав, що поступово вчиться належної гідності.

Музика була дуже втішною.

Автомобілі попереду Доларгайда почали рухатися. Смуга поруч стояла так само непорушно. Йому кортіло дістатися додому. Він постукав пальцями по керму в ритмі з музикою, а другою рукою опустив вікно.

Доларгайд харкнув і виплюнув згусток зеленого слизу на жінку – цілився він у коліно, а влучив майже в пупок. Виск і лайка на мить заглушили Генделя, і Доларгайд поїхав собі далі.

Величезному гросбуху Доларгайда було принаймні сто років. Оправлена в чорну шкіру з мідними кутиками, книга важила стільки, що він облаштував її на міцному столі-верстаті, який держав у шафі на замку на горішньому сходовому просвіті. Доларгайд угледів цей гросбух на розпродажі майна старої збанкрутілої друкарської компанії у Сент-Луїсі і з першого ж погляду зрозумів, що мусить його придбати.

Тепер, прийнявши душ і одягнувшись у кімоно, він відімкнув шафу й викотив стіл. Коли книга опинилася точно під картиною з Великим червоним драконом, Доларгайд влаштувався на стільці й розгорнув гросбух. В обличчя війнуло запахом запліснявілого паперу.

Усю першу сторінку займала фраза з Апокаліпсису, виведена заголовними літерами й ілюмінована власноруч Доларгайдом: «І З’ЯВИЛОСЯ ІНШЕ ЗНАМЕННЯ: ВЕЛИКИЙ ЧЕРВОНИЙ ДРАКОН…»

Перший артефакт у цій книзі був єдиним, що не мав чітко визначеного місця. Між сторінками вільно лежала пожовтіла фотокартка: малий Доларгайд і його бабуся на сходах великого будинку. Хлопчик тримається за бабусину спідницю. Жінка схрестила руки на грудях, спина рівна, як свічка.

Доларгайд байдуже перегорнув сторінку. Не звернув на знімок уваги, наче він там опинився помилково.

У гросбуху містилося багато газетних вирізок, найперші – про зникнення літніх жінок у Сент-Луїсі й Толедо. Сторінки поміж вирізками були вкриті надписами Доларгайда – чорні чорнила й дрібний каліграфічний почерк, такий схожий на руку самого Вільяма Блейка.

На полях сторінок розташувалися шматки скальпів – пасма волосся тягнулися, мов хвости комет у біблійних альбомах для дітей.

Тут були й вирізки про Джекобі з Бірмінгема. Касети кіноплівки й слайди лежали в кишеньках, приклеєних до сторінок.

Так само була оформлена історія Лідсів, із плівками на додачу.

Вислів «Зубний ельф» уперше з’явився в пресі тільки після подій в Атланті. У всіх статтях про Лідсів це прізвисько було закреслено.

Наразі Доларгайд зробив те саме з вирізкою з «Базікала», розлючено заштрихувавши «Зубного ельфа» червоним маркером.

Тоді він прогорнув гросбух до нової чистої сторінки й підрізав статтю з «Базікала» так, щоб вона вмістилася на аркуш. Чи варто залишити фотографію Ґрема? Слова «психічно хворих злочинців», викарбувані на кам’яній плиті над головою Ґрема, обурювали Доларгайда. Йому був ненависний сам вигляд будь-якого місця позбавлення волі. Обличчя Ґрема було майже не видно. Тож він поки відклав цей знімок.

Але Лектер… Лектер. Не дуже вдала фотографія. У Доларгайда була краща, яку він дістав із коробки, що зберігалася в шафі. Її надрукували одразу після ув’язнення Лектера, і на ній можна було розрізнити ці чудові очі. Проте й вона не до кінця задовольнила Доларгайда. У його уяві подоба Лектера здавалася схожою на темні портрети принців епохи Ренесансу. Бо ж Лектер, єдиний поміж людей, мав достатньо сприйняття та досвіду, аби зрозуміти славу та велич Становлення Доларгайда.

Доларгайд відчував, що Лектер знає: люди, які через свою смерть допомагають тобі досягнути мети,