Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"

– Та все ж місіс Інґлторп могла б так учинити. Чому ж, заповіт, складений у день її смерті, може…

Пуаро так енергійно захитав головою, що я замовк.

– Ні, мій друже. У мене є деякі думки щодо заповіту. Але можу вам сказати: він не на користь міс Говард.

Я прийняв його запевнення, хоча не дуже розумів, чому він настільки в цьому переконаний.

– Ну, – зітхнувши, сказав я, – тоді можемо виправдати міс Говард. Частково ваша вина в тому, що я став її підозрювати. Ті ваші слова про її свідчення на слуханні збили мене з пантелику.

Пуаро здавався збентеженим.

– Що я говорив про її свідчення на слуханні?

– Ви не пам’ятаєте? Коли я сказав, що вона і Джон Кавендіш поза підозрами?

– О… А… Так. – Він, здавалося, трохи заплутався, але опанував себе. – До речі, Гастінґсе, я хочу, щоб ви дещо для мене зробили.

– Звичайно. Що саме?

– Наступного разу, коли залишитеся наодинці з Лоуренсом Кавендішем, я хочу, щоб ви сказали йому: «У мене для тебе є повідомлення від Пуаро. Він каже: “Знайдіть ще одну кавову чашку, та можете спати спокійно!”» Ані слова більше. Ані слова менше.

– «Знайдіть ще одну кавову чашку, та можете спати спокійно!» Правильно? – здивовано запитав я.

– Чудово!

– Але що це означає?

– З’ясуйте самі. Ви ж маєте доступ до фактів. Просто скажіть це йому, і подивимося, що він відповість.

– Дуже добре, та це все дуже загадково.

Ми якраз заїхали в Тедмінстер, і Пуаро скерував автомобіль до хімічної лабораторії.

Пуаро бадьоро зістрибнув з автівки й увійшов усередину. За кілька хвилин повернувся.

– Ну от, – сказав він. – Упорався.

– Що ви там робили? – зацікавлено запитав я.

– Залишив дещо для аналізу.

– Так, що саме?

– Зразок какао з каструльки в спальні.

– Але його вже перевірили! – отетеріло вигукнув я. – Доктор Бауерстайн перевіряв, і ви самі сміялись над можливістю того, що в ньому був стрихнін.

– Я знаю, що Бауерстайн перевірив його, – тихо відповів Пуаро.

– Що тоді?

– Ну, це просто моя забаганка перевірити його ще раз – от і все.

На цю тему я не зміг витягнути з нього ані слова більше.

Такий учинок Пуаро щодо какао дуже мене спантеличив. Я не міг зрозуміти причини цього. Однак моя впевненість у ньому, яка свого часу трохи згасла, повністю відновилася з моменту його урочистого підтвердження невинності Альфреда.

Похорони місіс Інґлторп відбулися наступного дня, а в понеділок, коли я спустився на сніданок, Джон відвів мене вбік і повідомив, що вранці містер Інґлторп переїжджає в «Стайлайтіз Армз» і перебуватиме там, доки не вирішить, що робити далі.

– Гастінґсе, насправді його від’їзд – це велике полегшення, – продовжував мій чесний друг. – Раніше теж було нелегко, коли вважали, що вбивство скоїв він, але ще гірше тепер, коли ми всі відчуваємо провину, бо думали на нього. Річ у тому, що ми поводилися з ним жахливо. Звичайно, усе свідчило проти нього. Не розумію, як нас можна звинувачувати за поспішні висновки. І все ж таки ми помилялися і зараз маємо жахливе відчуття, що треба загладити свою провину; а загладити її важко, бо ми досі його недолюблюємо, ну, може, трохи менше, ніж раніше. Усе це неймовірно незручно! І я вдячний, що йому вистачило такту виїхати звідси. Добре, що Стайлз не його. Нестерпно було б думати, що він тут господар. Йому достатньо і її грошей.

– Ти зможеш підтримувати тут усе в порядку? – запитав я.

– О так. Звичайно, прийдеться заплатити за похорони, але мені залишається половина батькових грошей, і Лоуренс побуде тут, тож його частка також є. Звичайно, спочатку буде скрутно, бо, як я тобі вже казав, зараз у мене фінансові труднощі. Та ходімо, нас чекають.

Через від’їзд Інґлторпа всі відчули таке полегшення, що в нас видався найкращий сніданок після трагедії. Синтія, від природи життєрадісна, знову стала сама собою, і всі ми, за винятком Лоуренса, який постійно супився та нервував, були спокійні, веселі та чекали нового й щасливого майбутнього.

У газетах, звичайно, постійно писали про трагедію. Голосні заголовки, стиснуті життєписи кожного члена сім’ї, тонкі натяки та стандартні фрази, що поліція підозрює, хто вбивця. Нас це не обходило. Настало затишшя. Війна відійшла на другий план, і газети жадібно писали про цей злочин у світському житті: «Таємнича подія в Стайлзі» – така основна тема.

Природно, це дуже дратувало Кавендішів. Будинок постійно брали в облогу журналісти, з якими постійно відмовлялися зустрітися, але ті продовжували розбурхувати село й довколишню місцевість, де вони лежали в засідці з фотоапаратами, чекаючи якогось необережного члена сім’ї. Наше життя стало публічним. Люди зі Скотленд-Ярду приходили й ішли, проводили експертизи, допити, усе уважно оглядали й нічого не казали. Ми не знали, що вони шукають. Чи в них є якісь здогадки, чи цей злочин так і залишиться в категорії нерозкритих?

Після сніданку до мене підійшла Доркас і досить загадково запитала, чи може вона зі мною поговорити.

– Звичайно, Доркас, що сталося?

– Ну, тут таке, сер. Можливо, ви побачите сьогодні джентльмена з Бельгії? – Я кивнув. – Знаєте, сер, він запитав мене, чи в господині або когось іншого була зелена сукня.

– Так, так. Ви знайшли її? – Мені стало цікаво.

– Ні, ні, сер. Але я згадала про скриню, яку юні джентльмени – Джон і Лоуренс усе ще були для Доркас юними джентльменами – називають «переодягальня». Вона стоїть на горищі, сер. Велика, набита старим одягом, вигадливими сукнями й усіляким мотлохом. І мені раптом спало на думку, що, можливо, там є зелений одяг. Тож якби ви сказали це тому джентльмену з Бельгії.

– Я скажу йому, Доркас, – пообіцяв я.

– Уклінно дякую, сер. Він дуже приємний джентльмен, сер. І дуже відрізняється від тих двох детективів із Лондона, які скрізь пхають свого носа і ставлять питання. Як правило, я недолюблюю іноземців, але з того, що пишуть у газетах, зрозуміла, що бельгійці не такі, як інші іноземці, а він, звичайно, найувічливіший джентльмен з усіх.

Люба стара Доркас! Коли вона стояла, повернувши до мене своє чесне обличчя, я думав, що такі чудові старомодні служниці, на жаль, тепер зникають.

Я вирішив одразу піти в село й пошукати Пуаро, але зустрів його на півдорозі до будинку й відразу переказав повідомлення Доркас.

– А, хоробра Доркас! Ми глянемо на скриню, хоча… – але неважливо, пошукаємо там.

Ми ввійшли до будинку через одні зі скляних