Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

По завершенні Першої світової війни молода Західно-Українська Народна Республіка продовжувала боротьбу проти поляків. Жіноцтво краю, відкинувши на потім вирішення будь-яких «жіночих справ», активно залучилося до філантропічної діяльності, що охопила допомогу пораненим, біженцям, сиротам, всім, хто потерпав від війни і тифу. Доказом цього є праця галичанок в Українському горожанському комітеті (УГК). У 1918 р. жінки самаритянської секції УГК оголосили про збирання коштів у краю й за кордоном для покращення матеріального і морального стану українських полонених. До цієї масштабної акції долучилися Всеукраїнський союз у Чикаго, Празький кредитний банк, Українська бригада Чехії, Український Червоний Хрест у Вінніпезі, Український Червоний Хрест в Австрії. У березні 1920 р. фонди самаритянської секції становили понад 850 тисяч польських марок. Це дало змогу жінкам щомісяця висилати в табори для політичних в’язнів близько 5 тисяч марок — для покращення харчування й умов перебування українців. Галицькі активістки звернули увагу на родини полонених українських жовнірів, вдів і сиріт, які залишилися без годувальників. На придбання для них одягу, харчів і створення «Дешевої харчівні» у Львові на вул. Домініканській, 11 силами секції було виділено 45 тисяч марок.

У період з 23 січня до 11 лютого 1919 р. українки відвідали Домб’є, де перебувало 2600 інтернованих українських вояків, Вадовіце (2700 інтернованих) і табір у Пикуличах біля Перемишля. Поляки, діставши повноту влади, блокували постачання медикаментів для української сторони, проводили масові арешти українських діячок: депортували сестер Кульчицьких, Ольгу Ціпановську, Марію Стахуру. Незважаючи на репресивні заходи влади і епідемію тифу, що розпочалася восени 1919 року, праця самаритянської секції УГК тривала. Так, Данило Насада й Олена Косевич 9 січня 1920 р. здійснили поїздку в табори Домб’є, Вадовичів, Стшалкова для передання різдвяних подарунків: теплого одягу, взуття, мийних засобів, книжок, тютюну. Делегати зробили детальний звіт про кількість українців, надали депозити на покращення побутових умов і харчування під час епідемії тифу, коли, згідно зі статистичними даними, смертність серед цивільного населення зросла з 10 % (25 тис. осіб) до 25 %. Забивши на сполох, галицьке жіноцтво УГК разом з Українським лікарським товариством звернулося до представників Міжнародного Червоного Хреста в Женеві, державної польської інституції з боротьби з тифом «Це-Кадур» із пропозицією співпраці в найпроблемніших повітах Галичини, таборах полонених і інтернованих: «Вимирає наша свідома інтелігенція, вимирають цілі села, особливо страждають діти». Українки закликали створювати санітарні загони й так звані «летючі колюмни», до роботи яких залучалися галицькі лікарі, медпрацівники і медсестри.

Марія Ленерт-Домбровська (псевдонім — Марійка Підгірянка) — вчителька, поетеса, громадська діячка (електронний ресурс: https://uk.wikipedia.org/wiki/МарійкаПідгірянка )

Численні результати благодійної та культурно-освітньої праці у таборах українських військових полонених, виселенців і депортованих осіб свідчать про широке поле діяльності, розвинуте українками впродовж 1914–1918 рр. і в повоєнний період. Воно торкнулося всіх соціальних верств громадянства, але насамперед — найбільш уражених війною категорій. Благодійність була виявом милосердя та свідченням зрілої громадянської позиції жінок під час Великої війни. Вона мала комплексний характер, оскільки поєднувалося вирішення освітніх, гуманітарних, соціальних і національних проблем. У філантропічній праці брали участь жінки різних соціальних верств, віросповідання та віку, і в цьому пориві заради милосердя і морального обов’язку формувалася перша ланка громадянської єдності жінок, що забезпечувала спільність інтересів. Жіночі благодійні ініціативи ґрунтувались, як правило, на самостійній професійній діяльності, взаємопідтримці, саморозвитку та самодопомозі, а їхня діяльність стала важливим фактом формування національно-свідомого громадянського суспільства.

Жінки в інформаційному просторі

Початок Першої світової війни став сенсацією для українських газетярів. Тогочасна преса була єдиним джерелом інформації, тож увага людей була прикута до газет. З них довідувалися про події в «далекому» світі чи на близьких теренах, згідно з публікаціями намагалися передбачити зміни у власному житті відповідно до нових політичних обставин і розпоряджень влади. Преса стала головним засобом творення і коригування суспільних настроїв, громадської думки, політичних оцінок. Газети були тим майданчиком, де відбувалися ключові суспільні дискусії за участі різних верств. Для українців Галичини інформаційний простір творили головно газети «Діло», «Українське слово», для українців Америки — газета «Свобода».

Кожне видання підлягало офіційній цензурі та самоцензурі (видавничій чи авторській), відображало переконання певних суспільних середовищ, мало доволі стале коло читачів. Під час війни видавничий світ належав чоловікам, окремий жіночий часопис «Наша мета» з’явився тільки в 1919 році. Тому в українському інформаційному просторі Великої війни жінки були представлені здебільшого з чоловічої точки зору. Лише зрідка вони публікували свої дописи на тему громадської діяльності чи в рубриці оголошень. Однак жінки були масово представлені серед споживачок преси і як читачки могли аналізувати пропонований потік інформації, а відтак знаходити в ньому себе, розмірковувати про своє місце і можливості у світі воєнного часу.

Українки не були частиною політичного життя, фактично не були представлені у світі національної політики. Зважаючи на повідомлення в українських газетах із Заходу (головно з Англії і Франції) про успішні спроби європейських жінок здобути рівні права з чоловіками, представники чоловічого середовища української інтелігенції розуміли, що потрібно в якийсь спосіб долучати українок до національного дискурсу. Судячи з риторики газетних дописів того часу, жінки мали бути радше «тихим елементом», який виконував би «правильні» завдання, сформульовані чоловіками, а не повноцінними учасницями суспільного процесу. У межах «праці для народу» українкам «дозволяли» займатися громадською діяльністю, яка передбачала матеріальну і моральну допомогу солдатам чи цивільному населенню, доручали організацію освітньо-культурного життя. Військову службу жінок сприймали як вчинок «патріотичної» українки лише на початку війни, згодом ця позиція втратила актуальність. Натомість прикладом для наслідування ставала жіноча жертовність. У 1916 р. газета «Діло» повідомляло,