Читати книгу - "Демократія"

З іншого боку, Путін покладається на силовиків та ерозію демократичних інститутів, аби запобігти появі опозиції, що здатна мобілізувати виборчі округи, які від нього не залежать. Очевидно, він також розраховував на високу ціну нафти, аби фінансувати щедроти, які він дозує так, щоб підтримувати в росіян відчуття добробуту.

Стосовно цього у країні поширений міф про варті уваги роки Путіна. Він, без сумніву, забезпечив стабільність і лад людям, які жадали цього. Проте достаток, яким тішилися росіяни, був результатом видобутку великих обсягів нафти, цін на товари й розумного рішення резервувати гроші на випадок збурень у погоді економіки.

Тепер, коли ціна за барель нафти становить лише половину з тих 103 доларів, які потрібні для живлення російського бюджету, державна стратегія зазнає серйозних випробувань. Повідомляється про страйки та заворушення робітників у центральних сільських районах Росії, на які спирається Путін. Інфляція знову з'їдає зарплатню й пенсії пересічних росіян. Заяви Путіна про те, що він приніс росіянам і безпеку, і достаток, втрачають тепер усі підстави.

І все-таки важко собі уявити внутрішню опозицію Путіну, яка могла б його усунути. На короткий період у грудні 2011-го і взимку 2012 року люди знову вийшли на вулиці протестувати проти повзучого авторитаризму в їхній країні. Довго це не тривало. Путін брутально придушив інакодумство, ув'язнив опонентів і був знову обраний на президента в результаті виборів, які були піддані критиці як нечесні. Закривши це вікно для демократії в Росії, Путін зцементував своє правління. Якщо він використає всі наявні в нього можливості, то залишиться президентом Росії до 2024 року.

Дехто сподівається, що силовики довкола нього почнуть уважати, що його політика суперечить їхнім інтересам. За цією теорією, у кипілі злодіїв немає ні довіри, ні дружби, а лише особистий інтерес. Частково санкції проти його найближчого оточення покликані спровокувати незгоду серед крутеликів у Кремлі. Можливо. Але якщо збираєтеся кидати виклик королю, то краще його вбити. Скоріше за все долі цих людей так щільно переплелися, що ніхто не ризикуватиме порушити лави.

Нещодавно Путін заходився міняти деяких найупливовіших силовиків. Сєргєя Іванова, який вважався найближчим до нього, звільнили з посади начальника штабу. Молодші, більш віддані президентові чиновники висуваються на найважливіші безпекові та політичні пости.

Якщо силовики не здатні кинути йому виклик, то, може, він, як і Горбачов, влаштує богоявлення й змінить курс? Важко собі це уявити. Він надто особисто ототожнився з російським націоналістичним консервативним курсом, яким повів свою країну. І він у це вірить.

Чи не востаннє я зустрілася з ним у Кремлі незадовго до вдирання в Грузію влітку 2008 року. Зустріч була сам на сам, тобто нас двоє і перекладач. «Ви знаєте нас, Конді», — почав він. (Здається, я Путіну сподобалася. Коли я стала держсекретарем, він говорив мені, що добре на цій посаді мати спеціаліста по Росії. «Тепер наші стосунки привернуть увагу, на яку вони заслуговують», — сказав він.)

А проте, коли він почав із «Ви знаєте нас, Конді», я відчула: далі буде те, що важко проковтнути. Цього разу я не помилилася. «Росіяни завжди домагалися великих звершень, коли ними правили великі люди. Петро Великий, Александр II. Росія потребує сильної руки», — сказав він. Мені кортіло запитати, чи й Владімір Великий належав до цього ряду. Але гадаю, що саме це він і мав на думці.

І ось тепер він грає цю роль. Він подає себе як сильного консервативного правителя, якого підтримує православна церква. Його підтримує сіль землі — солдати, робітники та фермери. Інтелектуали його не люблять, але бояться перечити. У нього є апарат безпеки, який дозволяє йому довільно застосовувати закон. І Вітчизна (росіяни називають її Родіна) тепер знову в безпеці.

Тож у цій версії Великої Росії майже не лишається місця для контрольованого хаосу, тобто для демократії. Але авторитарні системи крихкі, й добра новина для Росії в тому, що є в ній освічене й навчене досвідом населення, яке очікує на нову нагоду для демократії.

Росіяни нині не такі, якими були до Горбачова. Вони звикли подорожувати, вчитися за кордоном, одержувати від життя все найкраще. Зрозуміло, їх не приваблює повернутися до життя в страху та ізоляції, як це було з їхніми батьками й дідами.

Проблема в тому, що росіяни з такими інтересами не знайшли інституціоналізованого способу висловити свої погляди, мобілізуватися довкола певних реформ, шукати політичних змін. Навіть ще до путінської атаки на громадянське суспільство цей сектор був невеликим — люди націлювалися на лічені соціальні проблеми, а політичного керівництва не було. Політичні партії не змогли повести за собою громадян, проникнути в їхню політичну свідомість та очолити їхню активну участь. Росія — класичний приклад створення нових політичних інститутів, які геть відірвані від життя людей та суспільства. Росіяни так і не навчилися володіти тими інститутами, довіряти їм, використовувати їх, надавати їм легітимності. І лідери ніяк не заохочували їх до цього. Верховенство права, незалежне судочинство, пов'язані з народом політичні партії — це все ефемериди в пострадянській Росії.

І немає певності в тому, що ті «освічені» сили кинуть виклик правлінню Путіна. У росіян існує прихована тенденція нативізму й консерватизму, яку може намацати правильний лідер. Православна церква залишається твердинею реакційних поглядів і політичного впливу.

Якщо в Росії ще з'явиться шанс переходу до демократії, то знадобляться інститути, які залучать народ до політики й каналізують шалену енергію радикальних змін. Невдача зі здійсненням цього — суть історії про поразку демократичного експерименту в Росії.

Розділ 3

Воєнний стан і початок польської демократії

Визнаю: Польща — моя слабкість. Такі симпатії і в більшості представників мого покоління, яке вивчало Східну Європу. В часи Холодної війни поляки дужче за будь-яку іншу націю живили в собі палкий націоналізм та ненависть до комунізму. Москва так і не зламала їхній дух.

За свою стійкість вони були винагороджені 1989 року, коли «Солідарність» повела їх до свободи. 2001-го, стоячи у дворі Президентського палацу, я відчувала величезний приплив емоцій, коли бачила, якою Польща