Читати книгу - "Моцарт із Лемберга"

— Чи слід боятися смерті?

— Звичайно. Ми творимо лише тому, що боїмося... Боїмося померти непізнаними, невідомими, такими, про яких забудуть за кілька днів після похорону. Страх смерті в основі мистецтва.

— Але я боюся не за себе.

— Однаково. Страх не має господаря.

Із вікна в кімнату почало пробиватися ранкове світло, і постать Моцарта стала майже невидимою.

— Тобі час, — востаннє почувся батьків голос.

Франц схопився на ноги. В голові трохи паморочилося від безсонної ночі, проте він хутко вдягнувся і вийшов на подвір’я палацу. Намагаючись не потрапляти на очі слугам, він швидко завернув до палацового парку, за яким його мав чекати екіпаж.

Довкола панували сутінки й крижаний холод. Юнак зіщулився й майже побіг, дослухаючись, як лунко цокотять його зуби.

Фіакр стояв у домовленому місці. Адам і якийсь незнайомець тихо перемовлялись, час від часу пахкаючи люльками. Побачивши Франца, обидва замовкли, спостерігаючи, як той наближався до них вузькою стежкою, енергійно розтираючи замерзлі руки.

— Препаскудна погода, еге ж? — замість привітання мовив Адам.

На обличчі його засяяла безтурботна усмішка, й можна було подумати, що він зібрав друзів на веселу прогулянку. Юнак спробував щось відповісти, але змерзлі губи йому не підкорялися.

— Це доктор Майєр, — представив незнайомця Краєвський.

— Мав честь і задоволення слухати вас учора, — мовив доктор, простягаючи Францові руку.

Той нарешті спромігся пробубоніти ввічливі слова.

— Заходьте досередини, — запропонував Майєр, — я буду вашим візником.

— Вельми вдячний, докторе, — сказав Адам і відчинив дверцята.

В екіпажі на лавці лежали дві ковдри. Одну з них Адам розгорнув і накинув юнакові на плечі. Той вдячно кивнув. Ззовні почулося, як доктор цьвохнув батогом, — й екіпаж рушив з місця.

Франц вдивився в обличчя Краєвського. Воно було зморене — очевидно, Адам також не спав, — проте жодного сліду тривоги чи неспокою в ньому не вгадувалось. «Чи ти не боїшся?» — хотів запитати юнак, але вирішив змовчати. Якщо цей чоловік і справді відчуває страх, то нізащо про це не скаже... Так не пустивши і пари з вуст, вони дісталися місця.

— Ну, нарешті, — з якимось полегшенням у голосі промовив Адам і перший вийшов з екіпажа.

Троє чоловіків вже чекали на них посеред невеликої лісової галявини. Поряд з Ваговським був його секундант та розпорядник поєдинку. Прозвучали короткі вітання, після чого розпорядник приніс зі свого екіпажа скриньку з парою дуельних однозарядних пістолетів. Така ж сама пара виявилась і в лікаря. Кинули жереб, аби з’ясувати, чиєю зброєю будуть послуговуватися дуелянти. Вибрано пістолети лікаря. Тоді Майєр запросив секундантів оглянути пістолети й переконатися, що кожен із них заряджений і готовий до використання...

Все це відбулося з такою методичною чіткістю, що Францові здалося, ніби він споглядає добре підготовлену театральну виставу, в якій актори бездоганно вивчили ролі й мізансцени, а театральні художники створили правдоподібні декорації.

Розпорядник запропонував дуелянтам помиритись, проте його пропозицію було рішуче відхилено.

Ваговський зняв пальто й циліндр, лишившись в одному жилеті, під яким була білосніжна сорочка. Франц уперше зміг його роздивитися. Суперник Адама був теж високого зросту і такої самої худорлявої зґрабної статури. До того ж Ваговський був приблизно однакового з ним віку — йому навряд чи минуло більше двадцяти двох. Ставши один навпроти одного на відстані п’ятнадцяти кроків, вони здавалися братами, що от-от радісно підуть один одному назустріч, проте кожен з них закляк на місці й свердлив поглядом супротивника.

Розпорядник дав команду, і дуелянти націлили зброю — один на одного. Франц відчув, як серце його закалатало, мов ковальський молот, аж звуки цих ударів заглушили все довкола. Більше він не чув ані шуму вітру в кронах дерев, ані пирхання коней, ані будь-чого іншого. Він навіть не почув, як розпорядник сплеснув у долоні, що було сигналом для дуелянтів починати стрільбу. Юнак почув тільки два оглушливі постріли, які гримнули майже одночасно, мовби один був продовженням іншого. Далі він та троє інших чоловіків до болю прогледіли очі, дивлячись то на одного стрільця, то на іншого: обидвоє навіть не хитнулися. Франц вже готовий був видихнути з полегшенням, бо, здалося, ні один не вцілив, проте Ваговський раптом захитався й упав спершу на коліна, а потім набік і навзнак.

Майєр, вхопивши свого лікарського куфера, щодуху кинувся до нього. Слідом за ним до пораненого побігли інші. Ваговський лежав, широко розкинувши руки; очі мав заплющені, ніби спав. На пожовкле осіннє листя з його правого боку скапувала темно-червона кров. Лікар спритними рухами розрізав йому жилет і сорочку, добувшись так до рани.

— Він живий? — над головами чоловіків почувся голос Адама.

— Живий, — не озираючись, коротко відповів йому Майєр.

— Поранений серйозно?

— Я лікар, а не ворожбит, пане Краєвський, — урвав той, — ще не знаю... Ви зробили вашу роботу, тепер я робитиму свою.

Франц глянув на Адама. Той виглядав спантеличено, але десь у глибині його очей сяяв ледь помітний тріумфальний вогник переможця.

— Друже, я мушу зникнути, — тихо сказав той юнакові, — дякую тобі за все. А надто за сьогоднішню послугу.

Франц кивнув.

— Що мені сказати Баворовському? — запитав він.

— Правду. Все, що бачив, і все, що знаєш... Утім, необхідності говорити в тебе не буде. Ще до полудня граф матиме більше вісників, аніж йому треба.

Адам усміхнувся і, вдягнувши пальто, пішов геть лісовою дорогою. Можливо, десь там, за лісом, хтось чекав на нього, тримаючи за вудила осідланого коня? А можливо, Краєвський просто подався світ за очі, не сподіваючись ні на чию поміч? Франц тоді не знав, чи відкриється хоч колись істина і чи доля зведе його знову з фехтмейстером Краєвським...

Поранений дуелянт на радість усім оговтався. Майєр та розпорядник дуелі обережно перенесли його до екіпажа. Ваговський тримався гідно. Зціпивши зуби, він жодного разу навіть не застогнав. Вирішено було везти його до маєтку Баворовського, бо туди було найближче.

Франц, напевно, більше за всіх відчував полегшення. Суперник Адама залишився живий, а це означає, що Краєвського не вважатимуть вбивцею. Попри те, що це поєдинок честі, суд, як він почув із розмови іншого секунданта з розпорядником, був би неминучим. Адамові довелося би переховуватися від закону або прийняти вирок.