Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

Моя мама була відьмою. Знаменитою на весь Київ знахаркою. Вона могла б мене навчити, але… не склалося. Я втекла з дому, була злою на весь світ. А коли я помирала від гарячки в лісі, мене знайшов волхв, мій названий батько. Він навчив мене лікувати, але за то я дала йому обітницю не кривдити людей своїми чарами, щоб знову не очорняти душу.

– Знову? Ти колись приносила людям шкоду? Щось не віриться! Ти ж і миші не образиш – вся така доброчесна, що аж оскома бере!

Очі Рути заблищали недобрим вогнем, і Олесь зрозумів, що бовкнув зайвого.

– Я вбила свою матір, – рівним голосом відчеканила Рута.

Тиша запала глибока, важка. Її треба було розбити словами.

– Про це ніхто не знає, окрім отця Никодима. Тепер знаєш ще й ти. Але все рівно нам наказано завтра померти, хіба до скону мені тягар цієї таємниці нести?..

Олесь ковтнув слину, що зрадницьки наповнила рот, ніби склеюючи його, не дозволяючи вимовити ані слова. Устав і знову опустився на холодну долівку, потупивши зір. Повз них неквапливо, зупиняючись і обнюхуючись, пробіг щур. Десь знадвору долинули звуки барабанів і крики. Олесь того майже не помітив. Раптом він знову подивився на Руту широко розплющеними очима й тихо прошепотав:

– Я би ніколи не зробив тобі боляче.

Вона сиділа в своєму кутку, огорнувши руками коліна, – більше не войовнича амазонка, а сама звичайна жінка, така зневірена й самотня. Йому хотілося підійти, обійняти її й пожаліти, але хіба міг би він наважитися? Аж раптом тіло Рути почало здригатися від беззвучного сміху. У відповідь на його слова. Усе голосніше й голосніше сміялася вона, і в її згасаючих за мить до того очах заблискотіли іронічні бісики.

– Ти?.. Ніколи би не скривдив? Та з того часу, як я тебе знаю, ти вже приніс мені стільки горя!..

Олесь здивовано закліпав очима. Такого обвинувачення він аж ніяк не чекав.

– Це через тебе… через тебе все моє життя пішло шкереберть!

– Руто, я ж ненавмисне! – тільки й зумів кинути Олесь.

– От і не зарікайся! «Ніколи»! – відрізала Рута й ткнулася носом в коліна, ще раз блиснувши на свого сусіда поглядом зеленавих очей.

Попри гострий біль у тілі, Олесь підвівся й сів обабіч дівчини. Майже наважившись обійняти її, він лише протягнув руки, як замки на дверях загриміли. Промінь світанкового сонця ввірвався до їхньої в'язниця, а у дверях з'явилися дві постаті з шаблями на перев'язях.

– Уставайте. Уже час.

– То палитимуть чи вішатимуть? – байдужим голосом запитала Рута, підводячись на ноги.

Охоронці не відповіли. Міцні й суворі, вони мовчки взяли Руту й Олеся під руки та, упевнившись, що мотузка все так само надійно зв'язує зап'ястя, виштовхали їх назовні.

Світло вдарило в очі. Рута примружилася, намагаючись хоч якось прикрити обличчя зв'язаними руками. Пахло ранком, коли повітря ще не прогріте сонцем, і хочеться дихати на повні груди. Пахло весною, яка щодень набирала обертів, цвітом плодових дерев і запахом дощу. Рута вдихнула й примусила себе знову розплющити очі. Їх, в'язнів, вели мощеною вулицею невідомого їй міста крізь ріденький натовп на майдан, де все й мало сьогодні скінчитися. На судилищі, встановленому на майдані, заздалегідь приготували два стовпа… Страху не було, лише якийсь непевний жаль за тим, що так марно скінчиться її життя. І життя цього недолугого Олеся, винуватця всіх її бід.

Рута сердилася на нього, повинна була сердитися, але в голові вистукували слова «Я би ніколи не зробив тобі боляче»… Маячня! Одного разу вона вже чула такі слова… Вона кинула мимолітний погляд на Олеся, а той, мружачись від яскравого сонця, не зводив з неї очей. Олесь сам у ту хвилину вірив у щирість власних слів! Ця думка пронизала все її тіло й солодким щемом віддалася у животі, на мить перехопивши дихання. І от, зараз, її вже в'яжуть до того стовпа… Нехай вона сьогодні помре, але ж помре щасливою!

– Рутенія! – викрикнув чийсь низький голос, перебиваючи її думки. – Це ж Рутенія!

Крізь натовп пробирався то той самий київський райця, якому Рута нещодавно врятувала життя.

– Пан Зміцер! – зітхнула вона, раптом розуміючи, що бажання боротися за життя на жодну мить не зникало.

Гострий погляд Зміцера, його рішучі кроки через натовп і горда шляхетська постава дали зрозуміти всім, що сьогоднішня імпреза матиме несподіване завершення. Люди зашепотіли.

– У чому звинувачують цю жінку, вельмишановне панство? – звернувся він до судді та членів магістрату.

Суддя, поважний сивий шляхтич у чорному вбранні та зі сріблястою бородою по коліна, відповів не одразу. Здавалося, він обдумував кожне слово перед тим, як його промовити.

– Жінка ця… Рутенія з Києва. Обвинувачується в чаклунстві. І пособництві в злочині. А пособничала вона пану Олесю Чернецькому, що постав проти брата свого…

Ледь помітна усмішка майнула на Рутиних устах. Їй зробилося смішно. Так бездарно потрапити в засідку, так швидко скінчити навіть не розпочату війну. Вона хотіла було зустрітися очима з Олесем, але той стояв прив'язаний до іншого стовпа, боком до Рути.

Але Олесь дав про себе знати.

– Я вроджений шляхтич, панове! Я нобілет! Мою право збирати військо для своїх власних цілей, маю право ночувати зі своїми людьми в лісі, маю право захищатися від розбійницького нападу посеред ночі. А от за яким правом ви тримаєте мене, шляхтича по крові, прив'язаного тут?

– Зачекай, уроджений шляхтичу, – кинув Зміцер, – я зараз питаю не про тебе, а про жінку.

Рута спиною відчула потуги Олеся промовчати та пропустити цю образу повз вуха. Напевно, він прикусив губу й у душі прокляв ту, якій мить тому божився ніколи не робити боляче. Ніхто не смів бути кращим за Олеся, навіть вона. Тим паче вона.

– Жінка ця – відьма, – повторив суддя. – Оцей чоловік підтвердить наслання нею чарів на сім'ю Чернецьких, Юрія та Сусанну.

Лише зараз Рута помітила козака-характерника, що стояв поруч судді та мовчки курив люльку, байдужим поглядом оглядаючи натовп.

– Як ви знаєте, панове, я ревний католик і свято вірю в закони Господні. А Господь учить нас прощати ягнят, які заблукали й відбилися від його стада, та повертати їх до себе. Я візьму на себе цю священну місію та – незалежно винувата вона чи ні – візьму цю, як ви кажете, чаклунку, за дружину.

Тиша, яка запала на майдані, тривала зовсім недовго, але Руті здалося, що вона оглухла від тієї тиші. Навкруги все закрутилося й перестало існувати, і лише спокійні темно-сірі очі пана Зміцера дивилися на неї з якоюсь незнаною