Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

пошуку пращурів слов’ян цілком можливо доволі чітко обмежити територіальне поле розшуків. Підставою для цього є спостереження лінгвістів. Аналізуючи склад найархаїчнішої лексики слов’янських мов лінгвісти дійшли висновку, що в ній відсутні терміни для опису морів та гір. Отже, умовна «прабатьківщина слов’ян» була доволі віддаленою від подібних ландшафтів. Натомість згаданий прошарок лексики містить доволі детальну номенклатуру термінів щодо одноманітних ландшафтів без значних перепадів висот, укритих мішаними лісами, що перемежовуються відкритими просторами, річок, озер, боліт та інших водойм. Якнайкраще «праслов’янському ландшафту» відповідає Полісся та прилеглі до нього з півдня ділянки Лісостепу.

Західний кордон «прабатьківщини слов’ян» дозволяє визначити так званий «ботанічний аргумент». Польський ботанік Ю. Ростафінський звернув увагу на те, що в слов’янських мовах відсутній власний термін для позначення дерева бука (це слово запозичене з германських мов). Тож він логічно припустив, що «прабатьківщина слов’ян» лежала на схід від природного ареалу букових лісів у Європі, себто східніше від умовної лінії Східні Карпати — Вісла. Зі сходу обмежити територію «прабатьківщини» на підставі мовознавчих відомостей проблематично.

Таким чином, зона пошуку «витоків слов’янства» з огляду на лінгвістичні спостереження звужується до прикордоння сучасних Білорусі та України, південно-східних воєводств сучасної Польщі, а також західних областей сучасної Росії (Брянська, Курська, Бєлгородська, не виключено, що навіть трохи ширше). Відповідно в археологічну ретроспекцію доцільно включати тільки ті археологічні культури, ареали яких бодай частково заходили в межі «прабатьківщини», тобто є певні підстави припускати, що носії цих культур дійсно мають стосунок до «слов’янського родоводу».

Уже йшлося про те, що практично будь-який ланцюжок археологічної ретроспекції може бути протягнутий у минуле мало не до матеріальної культури перших представників роду Ното у Східній Африці. Однак щодо етногенезу слов’ян така ретроспекція стосуватиметься дуже опосередковано. Ще раз наголосимо, що кожна сходинка археологічної ретроспекції вниз за хронологією суттєво знижує ступінь достовірності ототожнення носіїв певних старожитностей із предками якоїсь історично відомої людності.

На півдні Східної Європи (і в межах «прабатьківщини слов’ян» зокрема) напередодні «історичного дебюту» слов’ян істотні культурні трансформації, що призводили до формування нових археологічних культур (або груп пам’яток), відбувалися на зламі IV—V ст., на зламі II—III ст., близько середини І ст. н. е., протягом III — початку II ст. до н. е. Ці пертурбації були пов’язані насамперед зі значними міграціями чималих груп населення, найбільш наочним проявом яких часто-густо ставали масштабні воєнні дії, а наслідком — часткова (а подекуди й повна) зміна населення в певних мікрорегіонах. З огляду на це, переважна більшість дослідників, які вивчають питання археологічної славістики, не занурюють ланцюжок ретроспекції значно «глибше» від часу близько рубежу ер.

Зрозуміло, що методично правильно (і, мабуть, більш переконливо) було б відтворити «слов’янську археологічну ретроспекцію» у повній відповідності до її вибудування науковцями: від «відомого», тобто доволі певно ототожнених з ранньосередньовічними слов’янами старожитностей, до «невідомого», генетично пов’язаних із археологічними культурами самого початку середньовіччя старожитностями більш раннього часу. Проте таке «зворотне кіно» важко сприймати зацікавленому читачеві, який не є фахівцем. Тож далі пропонується нарис культурних та історичних процесів на південному заході Східної Європи від останніх століть до н. е. до V—VII ст. н. е., часу побутування культур, що пов’язують зі слов’янами періоду «історичного дебюту», часу т. зв. Великого розселення слов’ян.

Перехрестя епох: етнокультурні процеси на півдні Східної Європи в останні століття до нової ери

Суттєві культурні перетворення на південному заході Східної Європи відбулися протягом III ст. до н. е. Найбільш помітним процесом протягом цього століття став колапс Великої Скіфії. Тривалий час, слідом за вказівками античних авторів (насамперед Діодора Сицилійського), головною причиною зникнення Скіфії з політичної карти світу вважали вторгнення сарматів. Однак дослідження останніх десятиліть суттєво змінили бачення цих процесів.

Занепад Великої Скіфії був пов’язаний насамперед з економічною кризою, що розпочалася у IV ст. до н. е. Основним чинником, що спричинив економічні негаразди, був екологічний. Частина дослідників головну причину екологічної кризи вбачає в антропогенному факторі: вибухове збільшення стад худоби протягом розквіту Скіфії у V ст. н. е. спричинило т. зв. дигресію пасовиськ, угіддя ставали неспроможними суто природним шляхом відновлювати родючість. Інші дослідники звертають увагу на те, що саме на другій половині IV—III ст. до н. е. припадає черговий період аридизації (зменшення зволоженості) Причорноморського Степу, викликаний циклічними змінами клімату. Тобто кількість біомаси на певну ландшафтну одиницю зменшувалася внаслідок суто природних причин. Ці спостереження аж ніяк не виключають одне одного, радше навпаки: антропогенний тиск на екосистему степу посилювався природними змінами, а збіг у часі обох процесів робив ситуацію буквально катастрофічною. Пасовиська зменшувалися за площею та ставали менш поживними, відповідно скорочувалася кількість худоби, а отже — й кількість населення, для якого худоба була основним майном.

Скорочення кількості населення степової Скіфії саме протягом IV ст. до н. е. дуже добре документоване поступовим зменшенням кількості поховальних пам’яток, а для III ст. до н. е. йдеться чи не про повну депопуляцію регіону, адже поховання цього часу одиничні. Далеко не найголовнішим, але доволі промовистим свідченням економічного занепаду Скіфії є поступове згасання протягом IV ст. до н. е. традиції «царських курганів». Будівництво величних поховальних споруд, що потребувало значних трудовитрат за участі чималої кількості людей, пишні поховальні дари, що відправляли в небуття разом зі статусними небіжчиками чималі статки, перетворилися на нездійсненні завдання для економіки, що вже деградувала.

Цікаво, що степовики намагалися протистояти природним негараздам інтенсивним шляхом. Не пізніше рубежу V—IV ст. до н. е. в околицях Кам’янського городища (Кам’янка-Дніпровська Запорізької обл.) утворюється осередок відносної осілості. Навряд чи йшлося про повноцінне комплексне господарство, але якась частина скіфів, осівши, дбала про заготівлю кормів для худоби на зимовий період. Примітивне землеробство, що практикувалося першими поколіннями осілих номадів, напевне, також було орієнтоване насамперед на заготівлю фуражу для худоби. Втім, часткова зміна системи господарювання однаково виявилася неспроможною компенсувати втрати внаслідок кліматичних змін. Шлях, накреслений протягом IV ст. до н. е., дозволив адаптуватися до нових умов лише далеким нащадкам колишніх володарів Причорноморського Степу, носіям т. зв. пізньоскіфських пам’яток II ст. до н. е. — II ст. н. е. Але не будемо забігати наперед.

Економічні негаразди IV ст. до н. е. та скорочення населення безпосередньо позначалися на військовому потенціалі скіфів. «Першим дзвіночком» втрати військово-політичної могутності стала поразка, завдана 339 р. до н. е. армією Філіпа II, батька Александра Македонського, скіфському війську, очолюваному царем Атеєм. Атей загинув у цій битві, велика кількість скіфських жінок та дітей потрапила в рабство, скіфи втратили чимало майна. Показово, що головне джерело щодо