Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

Кілька років Ернест займався дослідженнями в галузі психогенетики; зрештою його розчарували і власне дослідження, і наукова політика, а тому він вирішив розпочати приватну практику. Протягом двох років працював виключно психофармакологом — зустрічі з пацієнтами тривали не більш ніж двадцять хвилин, після чого він призначав їм ліки. Та з часом (і в цьому зіграв свою роль Сеймур Троттер) Ернест усвідомив обмеженість, ба навіть вульгарність такого медикаментозного лікування. Він пожертвував сорока відсот­ками свого прибутку й поступово перейшов до психотерапевтичної практики.

Маршал віддавав Ернестові належне, адже він вирішив звернутися до експерта, щоб той став його супервізором, а також планував вступити до Інституту психоаналізу. Маршал здригався, думаючи про всіх психотерапевтів, психологів, соціальних працівників та консультантів, які займалися терапією без належної психоаналітичної підготовки.

Ернест, як завжди, увірвався до його кабінету, запізнившись на п’ять хвилин. Він налив собі чашку кави, засапано впав в італійське крісло з білої шкіри і почав порпатися у своєму портфелі в пошуках клінічних нотаток.

Маршал більше не цікавився причинами його запізнень. Протягом багатьох місяців він постійно про це запитував, але ніколи не отримував задовільної відповіді. Якось він навіть вийшов із роботи й зафіксував тривалість прогулянки від свого офісу до Ернестового. Чотири хвилини! Призначена на 11:00 зустріч Ернеста з пацієнтом мала закінчитися об 11:50, і навіть з відвідуванням туалету він мав би прибути до Маршала рівно опівдні. Утім, за словами Ернеста, йому завжди ставали на заваді непереборні обставини: пацієнт трохи затримався, треба було відповісти на важливий дзвінок або ж повернутися до офісу по нотатки. Завжди була якась причина.

Очевидно, що цією причиною був опір. Платити чимало грошей за п’ятдесятихвилинний сеанс, а потім систематично позбавляти себе десяти відсотків цих грошей і часу — на думку Маршала, це свідчило про амбівалентність Ернеста.

За інших обставин Маршал був би непохитним: він наполягав би на тому, щоб дослідити причини цих запізнень. Але Ернест не був його пацієнтом. Точніше, не зовсім так. Супервізія займає територію, що не належить нікому, — простір між терапією і навчанням. Траплялося, що кваліфікований супервізор виходив за межі конкретного випадку й занурювався в несвідомі мотиви й внутрішні конфлікти студента глибше. Однак за відсутності терапевтичної угоди існували певні межі, які супервізор не мав права порушувати.

Отож Маршал вирішив не акцентувати на запізненні Ернеста, хоч і сказав, що їхня п’ятдесятихвилинна зустріч закінчиться у визначений час — і не триватиме ані секунди понад те.

— Нам є що обговорити, — мовив Ернест, — і я навіть не знаю, з чого почати. Сьогодні я хочу поговорити про дещо інше. Особливих новин щодо двох наших пацієнтів немає: Джонатан і Венді приходять на сеанси і в них усе гаразд. Я хотів би поговорити про зустріч із Джастіном, під час якої зринуло чимало матеріалу, що свідчить про контрперенесення. І про те, як я минулого вечора зустрів свою колишню пацієнтку на презентації моєї книги.

— Книга добре продається?

— Книжкові крамниці виставляють її на полиці. Її читають усі мої друзі. А ще я отримав кілька схвальних рецензій, одну з них я прочитав цього тижня у щотижневому випуску новин від АМА.

— Чудово! Це важлива книга, я навіть збираюся наді­слати примірник своїй старшій сестрі. Минулого літа вона втратила свого чоловіка.

Ернест хотів сказати, що радо підписав би цей примірник з особистим побажанням, але слова застрягли в горлі. Пропонувати таке Маршалу — неабияке зухвальство.

— Гаразд, повернімося до справи… Джастін… Джас­тін… — Маршал гортав свої нотатки. — Джастін? Нагадайте-­но мені — це часом не той ваш давній пацієнт із обсесивно-­компульсивним розладом? Який мав купу проблем зі шлюбом?

— Саме так. Ми вже давно про нього не говорили. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що протягом кількох місяців ми особливо ретельно стежили за перебігом його лікування.

— Я не знав, що ви досі з ним працюєте. Чесно кажучи, я забув, чому ми припинили розглядати його випадок на супервізії.

— Якщо відверто, справжня причина полягала в тому, що він став для мене нецікавим. Було зрозуміло, що далі він не рухатиметься. То вже була не терапія, а щось на кшталт стримувального заходу. Утім, попри це, він і досі приходить до мене тричі на тиждень.

— Стримування тричі на тиждень? Це досить-таки інтенсивно.

Маршал відкинувся на спинку крісла й підняв очі на стелю — він завжди так робив, коли уважно слухав свого співрозмовника.

— Ну от, мене це теж турбує. Але я вирішив поговорити з вами про нього не з цієї причини, хоча було б добре, якби ми розглянули і це питання. Скидається на те, що я ніяк не можу зменшити кількість наших сеансів, а це тричі на тиждень плюс один-два телефонні дзвінки!

— Ернесте, до вас є черга?

— Невелика. Власне, тільки один пацієнт, а що?

Ернест чудово знав, до чого хилить Маршал, і захоплювався тим, як той озвучує непрості запитання із неабиякою впевненістю. Чорт забирай, та він міцний горішок!

— Я хочу сказати, що більшість психотерапевтів настільки бояться «вікон» у робочому графіку, що несвідомо розвивають у своїх пацієнтів залежність від сеансів.

— Це точно не про мене, і я неодноразово говорив із Джастіном про необхідність зменшити кількість сеансів. Якби я тримав пацієнта біля себе виключно заради свого гаманця, то навряд чи міг би похизуватися спокійним сном.

Маршал злегка кивнув, ніби ця відповідь його задовольнила — принаймні тут і тепер.

— Кілька хвилин тому ви сказали: було зрозуміло, що далі він не рухатиметься. Минулий час. Невже сталося те, що змусило вас змінити свою думку з цього приводу?

Маршал був чудовим слухачем — суцільна увага. Ернест із захватом поглянув на нього: біляве волосся, пильні темні очі, шкіра без жодної плямочки, тіло, мов у чоловіка, який скинув із плечей добрих двадцять років. Фізична оболонка Маршала була подібна до його особистості: ані краплі жиру, нічого зай­вого, суцільні м’язи. Колись він був захисником у команді університету Рочестера. Рукави піджака щільно облягали його потужні біцепси та передпліччя, вкриті ластовинням, — скеля! Він скидався на скелю і в професійному житті: нічого зайвого, жодних сумнівів, завжди впевнений, завжди крокує в правильному напрямку. Деякі інші викладачі-аналітики теж мали ауру впевненості, народженої з ортодоксальності й віри, однак ніхто не був подібний до Маршала, ніхто не говорив із такою обізнаністю та гнучким авторитетом. Упевненість Маршала походила з іншого джерела, зі своєрідної впевненості тіла й розуму, що відкидала всі сумніви й незмінно дарувала йому миттєве й проникливе усвідомлення важливих питань. Вони познайомилися десять років тому, коли Ернест слухав лекцію Маршала на тему аналітичної психотерапії, і з того часу Маршал залишався для нього еталоном.

— Ви маєте рацію. Щоб увести вас у курс справи, треба повернутися трохи назад, — мовив Ернест. — Ви, мабуть, пам’ятаєте, що з самого початку Джастін недвозначно просив моєї допомоги: він хотів піти від дружини. Тоді вам здалося, що я надто цим переймаюся, що розлучення Джастіна перетворилося на мою місію, що я взявся до лінчування. Саме тоді ви сказали, що я «терапевтично нестриманий», пригадуєте?

Звісно, Маршал це пам’ятав. Він усміхнувся й кивнув.

— Що ж, ви мали рацію. Мої зусилля були спрямовані не в тому напрямку. Що б я не робив, намагаючись допомогти йому покинути дружину, — все було